— Не бійся, довго не затримаюсь. Поживу тиждень-другий, поки з житлом не вирішу. Надіюсь, не виженеш? — промовила сестра.
Ганна поставила на стіл сніданок і пішла будити онуку. Вісімнадцятирічна Марічка любила поспати вранці.
— Марусю, вставай. Університет проспиш.
Марічка щось пробурчала й натягнула ковдру на голову.
— Знову сиділа за комп’ютером до півночі? Лягала б вчасно, легше було б прокидатись. Ну ж бо, вставай. — Ганна здерла з онуки ковдру.
— Та ба-а… — невдоволено простягнула Марічка, але все ж підвелась, позіхнула й потягнулась, піднявши руки догори.
— Швидше, чай охолоне, — поспішала її Ганна і вийшла з кімнати.
— Так мене все вже дошкуляє, — буркнула собі під ніс Марічка, поплелась за нею.
— Я все чую. Хто тебе дошкуляє? Невже я? — Ганна різко зупинилась, і Марічка налетіла на неї. — Ще раз почую — ображусь. Не подобається — мрій до мами.
— Пробач, бабусю. — Марічка чмокнула Ганну в щоку й метнулась у ванну.
«Лисиця, — похитала головою Ганна. — Звичайний ранок звичайного дня. Отак і життя непомітно мине, — раптом подумала вона. — Зараз проводжу Марію до університету і сяду за роботу. Добре, що можна працювати вдома. На одну пенсію не вижили б».
Ганна сіла за стіл і взяла з тарілки шматок учорашнього сирника.
— Бабусю, я ж казала, що не їм по ранках, тим більше сирник, — почувся за спиною незадоволений голос Марічки. — Чай вип’ю, а сирник не буду. — Онука сіла навпроти, кинувши Ганні впертий погляд.
— Тоді візьмеш із собою. Худа, як жердина. Їж, кажу. А то до вечора з голоду зомлієш.
Марічка зітхнула й відкусила шматок сирника з таким виразом, ніби їла пісок.
Так повторювалось щодня. Заштовхнути зайвий шматок у Марічку можна було лише умовляннями або шантажем. От ця мода на худіння!
— Ось і молодець. — Ганна взяла свою чашку й порожню тарілку, щоб Марічка раптом не поклала туди недоїдене, і віднесла до мийки.
Онука дожувала, одним ковтком допила чай і спливла зі столу.
Не встигла Ганна помити посуд, як з передпокою донесся шерех. Вона поспішила туди.
— Так і знала, що вийдеш. Годі водитися за мною, я не маленька. Нормально ж одягнулась? — Марічка застебнула куртку й обмотала шию шарфом. Випередивши бабусю, вперто додала: — Шапку не вдягну.
— Не забарись, а то я хвилюватимусь. А в мої роки це шкідливо, — промовила Ганна вже вслід онуці, що вже бігла зі сходів.
Зітхнувши, Ганна замкнула двері й пішла до Марічиної кімнати. Знову не застелила ліжко. Боротьба з цим була такою ж марною, як і спроби змусити її вдягти шапку. Навіть якщо й одягала — все одно знімала й ховала в сумку, лиш вийшовши за двері. «Та гаразд, хто ж її ще й розпестить, як не бабуся», — думала Ганна, розправляючи покривало.
Вона пішла до своєї кімнати й сіла за комп’ютер. Коли в двері подзвонили, глянула на годинник — дванадцята. Зняла окуляри й протерла втомлені очі. Дзвінок луГанна дістала з валізи ту саму картку, міцно стиснула її в долоні і відчула, як нарешті зникає остання недосказаність між нею та Ларисою.
