**Ціна щастя**
Артем лежав на дивані, заплющивши очі й прислухаючись до звуків у квартирі та за вікном. Крізь склопакети з вулиці долітали приглушені гудки автомобілів, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше він любив так лежати й угадувати: в якій квартирі дивляться телевізор, а в якій свариться подружжя, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знову мрієш? А уроки зробив?..
Артем міг би поклястися, що це не здалося — він почув голос мами, далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната пуста, двері в передпокій відчинені. Якби зараз із темряви вийшла мама, він би не здивувався — зрадів би. Але мама вже ніколи не зайде сюди. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.
Артем сів, спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. *«Я збожеволію, якщо залишуся тут. Треба було брати квиток наступного дня після похорону, у крайньому разі — через два дні»*, — подумав він. Вперся ліктями в коліна, обхопив голову руками й почав гойдатися.
Раптовий дзвінок змусив його здригнутися, лікоть зісковзнув, а голова рвонулася вниз. Артем устав, узяв із столу телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся в листок: *«Сину, рідний мій!..»*
— Артеме, це тітка Оля. Як ти? Важко, мабуть, там самому? Може, таки приїдеш до мене?
— Ні, усе гаразд. — Він поклав телефон, склав листа й сховав у шухляду шафи.
Він не міг більше бути сам. Вже й голоси почали з’являтися. Взяв телефон, відкрив список контактів, прокрутив. *«Стьопа, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»*
— Стьопа, привіт! — сказав Артем, почувши голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не впізнаєш? Як швидко ти забув старого друга. Не чекав такого від тебе.
— Стій. Артем?! Ти що, приїхав? — радісно скрикнув Стьопа.
— Приїхав, а мене, як бачу, не чекали й забули, — образився Артем.
— Та не забув я тебе, чортяка. Не чекав — це правда. Ти де зараз?
— Вдома, — посерйознішав Артем.
За тоном друга Степан одразу зрозумів: щось сталося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Мої співчуття. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не одразу впізнав. Скільки ще будеш тут?
— Три дні.
— Приїхати до тебе? Чи краще давай до нас. Ти ж там сам із глузду з’їдеш.
— До вас? — перепитав Артем.
— Так, я ж одружився. На Мар’янці. Уявляєш? Вона поруч стоїть, передає привіт і тебе кличе. Давай просто зараз. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки в мене тепер інша адреса. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — діловито промовив Артем.
*«Треба ж, одружився. Мар’янка з першого курсу з розуму з’їжджала за Стьопою, а він то з Іринкою, то з Наталкою крутив, доки я йому очі не відкрив…»* Артем швидко зібрався і викликав таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив зі Стьопою коньяк і вина для Мар’янки, коробку цукерок і м’ясну нарізку.
Ліфт чекати не став — пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні він не виходив із дому. Приємно було розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь підвивання — то дитини, то цуценяти. Зупинився.
— Гей, хто там? — спитав він, притулившись до дверей.
Підвивання припинилося. Артем постояв ще хвилину й уже хотів іти далі, як за дверима знову почулися тягучі звуки.
— Хто там плаче? — перепитав він.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам? — здивувався Артем.
— Мама до бабусі в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворію.
— Як замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Артем. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Ярик. Хочеш, тобі віршик про Святого Миколая розкажу?
— Розказуй, — погодився Артем.
Він слухав і посміхався. У дитинстві сам такі вчив, тільки забув.
— За віршик подарунок буде. Тільки як я тобі його передам? Ти ж замкнений. Я зараз до друга на хвилинку зайду й повернуся. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Святий Миколай?
— Ні. Чекай, — сказав Артем і пішов далі.
Двері відчинив Стьопа й одразу схопив друга в обійми.
— Привіт, друже! Скільки літ, скільки зим!
— Дай людині роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Артем відійшов і побачив у дверях кімнати Мар’янку. Вона змінилася, розквітла.
— Заходь, ми недавно переїхали, ще не все облаштували, — у голосі Степана відчувалася гордість. *«Дивись, мовляв, заздри»*.
Артем оглянувся й присвистнув.
— Нічого собі!Артем обняв Аллу міцніше й пошепки зізнався: «Більше я нікуди не поїду — моє місце тут, поруч із тобою та нашим сином».
