Квартира, або Історія однієї родини
Соломія поволі йшла зі школи, думаючи, як зробити так, щоб мати не дізналася про двійку. Добре б, якби її взагалі не було вдома. Тоді Соломія просто сховала б щоденник і сказала, що забула його в школі. Але що робити завтра? Не кожного ж дня забувати щоденник. Мати все одно дізнається.
«Сьогодні сховаю, а завтра постараюся виправити двійку. Тоді мати сильно не сваритиме», — вирішила дівчина і прискорила крок.
Мати щодня нагадувала Соломії, що треба добре вчитися. По-перше, щоб не соромити прізвище батька. Він був професором. А по-друге, щоб розвивати розум. До деяких хвороб є схильність. А в бабусі була хвороба Альцгеймера. Вона померла, коли Соломії було два роки.
Обережно зайшовши в квартиру, дівчина намагалася не грюкнути дверима. На вішалці висіло мамине пальто — значить, вона вдома. Соломія тихо роздяглася і навшпиньках пройшла у свою кімнату. Вона сховала щоденник під подушку і тільки тоді з полегшення зітхнула. Переодяглася й одразу сіла за уроки. Навіть параграф з історії перечитала двічі, а мати так і не зайшла до неї. Це було вже зовсім не схоже на неї.
Соломія привідчинила двері й прислухалася. У квартирі було тихо. Може, мама захворіла й спить? Квартира у них була простора, з високими стелями та широкими вікнами, у самому центрі Києва. Меблі теж були масивні, старовинні й темні. У коридорі стояли шафи, роблячи його довгим і моторошним.
Раптом у вітальні пролунав бій підлогового годинника. Соломія ледь не скрикнула від несподіванки, але потім згадала, що це просто дідів годинник, і заспокоїлася. Вона пройшла коридором і заглянула на кухню. Мати сиділа за столом, схиливши голову на складених руках.
— Мамо… — покликала вона, торкнувшись її плеча.
Мати підняла очі, заплакані, і подивилася на доньку.
— Тато помер. Під час лекції… — проговорила вона безжитим голосом.
І, притиснувши Соломію до себе, гірко розридалася, ховаючи обличчя у її плече. Дівчина спершу трималася, а потім теж не витримала.
Наступного дня вона не пішла до школи й не виправила двійку. Було не до того. Вони ходили до лікарні, потім у морг, куди мати віднесла батьковий найкращий костюм і майже нові черевики, потім ще кудись.
На похоронах було багато людей — переважно з університету, де батько викладав і очолював кафедру. Соломія не впізнала його. У домовині лежав незнайомий старий. Але мати плакала над ним, шепочучи: «Як же ми без тебе? Навіщо ти нас покинув?..»
Після похоронів мати цілими днями лежала у ліжку, плакала й нічого не їла. Соломія варила собі макарони чи пельмені. Коли вони закінчилися, попросила в мами грошей.
— Бери, — сказала мати, навіть не запитавши, нащо вони їй.
Дівчина купила ковбасу, батон і дві пачки макаронів.
Одного разу, повернувшись із школи, вона застала мати біля плити — та варила суп. Соломія зраділа.
— Як справи в школі? Що ти їла весь цей час? — запитала мати. Дівчина розповіла. — Пробач мене. Я зовсім про тебе забула. Та нічого. Завтра я піду до тата на кафедру, попрошу взяти мене на роботу. Мені ж не відмовлять, правда? Треба жити далі.
Мати виглядала знеможеною й блідою, зовсім не такою, як раніше, коли батько був живий. Але вона не плакала — і це вже було добре.
Новий завідувач кафедри, батьків учень, узяв матір лаборанткою. У неї була незакінчена вища освіта, викладати вона не могла. Зарплата була маленькою, тому матері запропонували підробляти прибиральницею на кафедрі. Вона погодилася, але прибирала по вечорах, коли всі викладачі розходилися додому.
— Соромно. Дружина професора миє підлоги, — зітхала мати.
Соломія часто приходила й допомагала їй.
Але грошей усе одно не вистачало. Мати продала всі свої золоті прикраси викладачкам прямо на кафедрі. Брала стільки, скільки давали. Але скоро й вони закінчилися.
До матері прийшла сусідка й запропонувала купити дещо з меблів. Але та відмовилася.
— Квартира без меблів буде вже не та, — сказала вона.
— Дивися, якщо вирішиш продати, я куплю, але такої ціни вже не дам, — образилася сусідка й пішла.
Соломія запитала, чому мати так дорожить меблями, а от золото продала.
— Ти ще дурна. Це старовинні меблі. Такі є тільки у музеях. Їх навіть у війну не продали.
І мати розповіла Соломії, як потрапила до цієї квартири.
Вона приїхала з маленького села вчитися до університету, жила в гуртожитку. Батько був викладачем, доцентом. Вона закохалася в нього, хоча він був набагато старший. Довго приховували стосунки. Коли мати завагітніла, батько привів її до себе.
Батьки одружилися, хоча бабуся не схвалювала вибору сина. Вона постійно чіплялася до матері, вважала її недостойною їхнього знатного роду.
— Я навіть хотіла піти з дому, але тато заступився заПісля історії про меблі й бабусю вони з мамою мовчки дивилися у вікно, де за шибкою вже запалала вечірня зоря.
