Олена завжди прокидалася до дзвінка будильника, ніби в ній були вбудовані власні внутрішні годинники. Вставала, умивалася й готувала сніданок. Коли чоловік заходив у кухню, виголений, пахнучи туалетною водою, на столі вже чекали яєшня чи яйця всмятку, нарізаний батон, сир і ковбаса, чашка міцної кави. Сама Олена обмежувалася лише кавою та шматочками сиру без хліба.
Разом вони прожили тридцять років. За цей час навчилися розуміти один одного майже без слів, особливо вранці. «До вечора», «Сьогодні запізнюсь», «Дякую…» За поглядом, кроками, навіть за мовчанням вони вгадували настрій. Нащо зайві слова?
— Дякую, — сказав Богдан, допив каву й підвівся зі столу.
Коли вони лише починали жити разом, він завжди цілував її у щоку перед роботою. Тепер обмежувався подякою й виходив. Чоловік працював інженером на вагонобудівному заводі, виїжджав рано, адже треба було пробиратися крізь затори на інший кінець міста.
Олена прибрала зі столу, помила посуд і зібралася сама. Вона викладала в університеті, що був за дві зупинки від їхнього будинку. На роботу вона завжди ходила пішки, у будь-яку погоду, навіть у дощ із вітром. Висока, струнка, підтягнута. Сукні одягала лише влітку. До університету — у брючні костюми, зазвичай сірі, у дрібну смужку. Під піджак — блузки пастельних кольорів.
Колись темне волосся тепер прорісло сивиною. Вона не фарбувала їх, заплітала у тонку косу й укладала на потилиці. Ніякого макіяжу чи прикрас, окрім обручки.
Як викладач, вона багато говорила на парах. Вдома ж мовчала. Чоловіка це влаштовувало. Він любив тишу. Багатьом вони здавалися ідеальною парою. Не сварилися, не сперечалися.
Богдан Олександрович був старшим на два роки, але досі виглядав привабливо. Олена звикла, що жінки звертають на нього увагу. Ревнувала колись, а з віком почала ставитися до цього філософськи. «Куди він подінеться? Хто його так годуватиме, як я?» — думала вона. І справді, готувала вона божественно.
У них була донька, яка після університету вийшла заміж за військового й поїхала з ним.
Студенти Олену трохи боялися. Вона рідко посміхалася, завжди була стриманою та спокійною. Але й злою теж не була. На іспиті можна було домовитися. Якщо студент чесно визнавав, що не знає відповіді, але вчив, вона допомагала й часто витягувала на четверку. Але за шпаргалки безжально виганяла, а за обман ставила двійки. Були й такі «розумники», що йшли на іспит з мученицьким виглядом, сподіваючись випросити трійку. Але обман не проходив. Брехню вона відчувала й не пробачала.
З колегами Олена не дружила, плітки не обговорювала.
Одного разу в їдальні вона почула розмову двох першокурсниць. Вона сиділа до них спиною, і вони її не помітили.
— Ну як тобі хімічка? Блакитна панчоха. Якби не обручка, подумала б, що стара діва, — сказала одна.
— У неї є чоловік, до речі, дуже симпатичний. І дічка, заміжня вже, — відповіла друга.
— І що він у ній знайшов? А ти звідки знаєш?
— Ми в одному дворі живемо. Вона, насправді, нормальна.
— Ну звісно, нормальна. Одягається, як мужик. Сумніваюся, що у неї взагалі є груди.
Олена доїла обід, підвелася й глянула на студенток.
— Вибачте, — прощебетаВони збентежено зашарілися, а Олена, не сказавши більше ні слова, пішла, тримаючи голову високо, бо зрозуміла, що її життя належить лише їй самій.
