— Ти переді мною нічим не виправдаєшся! — Оксана різко підняла руку, вказуючи матері на двері. — Іди геть!
Оксана вийшла з коледжу й пішла в протилежну від зупинки сторону. До 8 Березня лишалося кілька днів, а вона досі не купила подарунок бабусі. Не могла визначитися. Вона поспішала до магазину, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Оксана зупинилася й дістала його. Бабуся.
— Ба, я вже скоро приїду, — сказала вона.
— Добре, — відповіла бабуся.
Оксані здалося, що та ще щось хотіла сказати. І голос у неї був якийсь дивний, наче винуватий.
— У тебе все гаразд? — поспіхом запитала Оксана, перш ніж бабуся відключилася.
— Все добре. Тільки… приходь швидше. — І лінія обірвалася.
Оксана сховала телефон у сумку, розвернулася й пішла до зупинки, здогадуючись, чому бабуся просила її поспішати. «Щось трапилося. Але чому вона не сказала прямо? Треба перетелефонувати, бо помру від тривоги…» Але саме тоді вона побачила свій автобус і кинулася бігти.
«Може, десь гаманець упустила й бабуся засмутилася? Чи раптом їй стало погано, тиск підскочив? Схоже на те. Чому цей автобус так повзе? На всіх світлофорах стоїть…» — думала Оксана, роздираючись від невпевненості й нетерпляче виглядаючи крізь вікно.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вийшла й швидко пішла додому. Увійшовши у двір, кинула погляд на вікна. Ще день, а в кімнаті горить світло. В Оксани защеміло серце — вона побігла до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася, шарудивши в сумці за ключами.
— Та де ж вони?! — нетерпляче скрикнула вона.
Раптом клацнув замок, двері відчинилися, і на порозі з’явилася бабуся.
— Ти що, мене під дверима чекала? — здивовано запитала Оксана.
— Заходь, — коротко відповіла бабуся.
Оксана увійшла й уважно подивилася на бабусю. Вона відразу помітила, що та хвилюється.
— Що сталося, ба?
— Сталося, Оксанко… — Бабуся озирнулася на зачинені двері в кімнату, потім нахилилася до внучки й пошепки додала: — У нас гості.
— Хто? — так само тихо запитала Оксана.
Хвилювання бабусі раптом передалося й їй. У голові миттєво з’являлися й зникали образи тих, хто міг так несподівано з’явитися й змусити завжди спокійну бабусю нервувати.
— Зараз побачиш. Роздягайся, — поспішила її бабуся.
Оксана зняла куртку й, вішаючи її, помітила на вішалці чуже жіноче пальто. Під ним на підлозі стояли високі білі чоботи. Вона поставила свої вбік, не відводячи очей від тих чобіт. Про такі вона тільки мріяла.
Оксана питально подивилася на бабусю, але та лише тривожно глянула на неї й відчинила двері. Оксана провела рукою по волоссю, поправила й увійшла першою. Зазвичай увечері вони вмикали тільки торшер, але сьогодні палала яскрава люстра. Кутком ока Оксана помітила рух на дивані й перевела туди погляд.
Назустріч їй піднялася жінка в чорній сукні. У розхристаному вирізі виднілися гострі ключиці. Темне волосся було зібране в неохайний пучок, з якого вибивалися пасма. Очі стомлені. Вигляд у неї був або виснажений, або хворий. Або щойно з похорону.
Побачивши Оксану, вона напружено посміхнулася. І раптом Оксану пройняло жаром впізнання. У голові блиснуло слово «мама» й одразу зникло. Іншого імені для неї в Оксани не було. Просто чужа жінка. Вона не бачила її чотирнадцять років, але все ж упізнала.
Напевно, в очах Оксани відобразилось усе, що вона відчула, тому що жінка перестала посміхатися й похилилася. На що вона розраховувала? Що Оксана зрадіє й кинеться їй на шию?
Колись вона була гарною, але зараз виглядала змореною, і чорний колір лиш додавав їй років. Скільки їй? Бабуся казала, що вона народила Оксану в 19. А Оксані вже 20. Значить, їй 39. Але здавалася набагато старшою. Життя її не шкодувало.
— Здоровенькі були, доню, — промовила жінка. — Яка вже доросла. Красуня. Бабуся казала, що в тебе є хлопець.
Оксана докірливо глянула на бабусю. Вже встигла розпустити язика. Та винувато опустила очі. Жінка зробила крок до неї, але Оксана відступила, і гостья завмерла, не знаючи, що робити. А Оксані хотілося втекти, щоб ніколи більше не бачити її. Занадто багато болю й образи піднялося в ній від цього приходу.
— Навіщо ти прийшла? — запитала вона, піднявши гостру підборідку. У голосі були й біль, і ненависть, і гнів. Саме це вона й відчувала до матері.
— Повернулася. У тебе скоро день народження, — більш впевнено додала мати, знову спробувавши посміхнутися. Але натрапила на холодний погляд Оксани, і куточки її губ опустилися.
—Оксана глянула на білі чоботи в прихожій, потім на матір, і раптом зрозуміла, що ніколи не зможе втекти від свого минулого, як би не хотіла.
