Одного разу подзвони
– Алло, Оленко? – почувся знайомий голос.
Серце в грудях раптом забилось частіше, немов птах, що хоче випорхнути. Від хвилювання вона не могла вимовити й слова. Якби не телевізор, що бурмотів у кімнаті, стук серця напевно розбудив би чоловіка.
– Я сумую. Не міг більше чекати. Постійно думаю про тебе. Давай зустрінемось, – говорив приємний чоловічий голос у трубці.
Олена вийшла з кімнати, міцно зачинивши двері. Притулилася до стіни у передпокої. Ноги раптом стали ватяними, непослушними.
– Оленко, ти тут? – голос кликав, вабив, лякав своєю реальністю.
Не треба було брати трубку, відповідати. Дарма вона не подивилася на екран.
Вона силкувалася забути, з усіх сил намагалася стерти з пам’яті його, ту божевільну ніч. Переконувала себе, що в неї міцний шлюб, добрий чоловік, вони разом багато років. Їй нічого й нікого більше не треба…
Зі своїм майбутнім чоловіком Олена вчилася в одному класі. Вітя був відмінником, вигравав олімпіади з математики та фізики. У старших класах він почав носити окуляри, тому до нього міцно прилипло прізвисько Безухов. І недарма. Віктор був спокійним, повненьким, із рожевими щоками – справжній персонаж з класичного роману.
Олена, як і всі дівчата в класі, не бачила в ньому об’єкта закоханості. Попросити списати складну задачу, підказати на контрольній – це інша справа. Олені подобалися хлопці яскраві, гарні, спортивні, з почуттям гумору і трохи нахабні.
Одного разу вони випадково зустрілися на вулиці, заговорили, згадали однокласників. Віктор тепер носив лінзи. «А він нічого, милий», – подумала тоді Олена.
Віктор закінчив київський університет, а Олена ще вчилася на останньому курсі медінституту. Обмінялися номерами, на всяк випадок. Після школи минуло п’ять років, однокласники планували зустріч. Віктор обіцяв подзвонити Олені і сказати, де й коли буде вечір зустрічі. Вона дала свій номер, але йти не збиралася. Відразу викинула його з голови.
Але через кілька днів він подзвонив і запросив у кіно. Парні в неї траплялися, але серйозних стосунків не виходило. Ті, хто подобався їй, не звертали уваги, а з тими, хто не подобався, вона не хотіла зустрічатися.
– Сходи, подивись, а то залишишся старою дівою, – пророкувала мати.
І Олена пішла з Віктором у кіно. Так вони почали зустрічатися. Віктор скоро зізнався у коханні і зробив їй пропозицію. З ним було спокійно. Працював він у великій компанії, йому пророкували гарне майбутнє.
– І ти ще вагаєшся? Бери і ліпи з нього що хочеш, – порадила мати, і Олена погодилася.
Стосунки між ними були рівними. Якщо й траплялися сварки, то лише через Олену.
Потім у них народилася донька. Свекруха в їхні стосунки не лізла, але з радістю сиділа з онукою, якщо треба. Її батьки теж завжди допомагали.
Другої дитини Олена так і не наважилася народити. Страсті між ними з Віктором ніколи не було. Він і в ліжку не вибухав емоціями. Олена замислювалася, що їхнє інтимне життя якось занадто рідке і нудне. Але з іншого боку, вона була впевнена в ньому – такий не зрадить. Багато колег і пацієнток із сльозами розповідали про пригоди чоловіків, розлучення, як важко виховувати дітей без батька.
Донька виросла, закінчила школу. Вона не пішла слідами ні батька, ні матері, вчилася в Києві на дизайнера і вела досить розкуте життя. Коли Олена дзвонила і питала про гроші, та весело відмовлялася, мовляв, бабусі змагаються, чия любов сильніша, і щедро доводили це.
Так, бабусі любили і балували єдину онуку. Колись свекруха переконувала Олену народити ще, тоді кожній дісталося б по онукові. Олена не шкодувала, що не народила. Вона дивувалася, як у них з Віктором взагалі вийшла донька, при його ставленні до інтиму.
Так і жили. А півроку тому Олену призначили завідувачкою поліклініки на місце пенсіонерки. Нова робота забирала багато часу й сил. Доводилося їздити на наради, конференції.
На одній із них вона познайомилася з Ігорем. Чоловіків на конференції було значно менше, ніж жінок. Високий, молодий, привабливий і доглянутий чоловік відразу привернув увагу. Старші жінки, хоч і ставилися до нього по-материнськи, теж охоче з ним спілкувалися. Молодші ж відверто загравали, підсажувалися за столик у ресторані, спокушали.
Конференція закінчувалася святковим фуршетом. Олена вирішила не залишатися, поїхати додому. Вона не любила пити, уникала подібних веселощів. Але сусідка по номеру в готелі умовила її залишитися.
– Саме на таких фуршетах і трапляється все найцікавіше. Ніколи не знаєш, хто може стати в нагоді. Краще підтримувати потрібні знайомства, – наставляюче сказала колега.
І Олена залишиласяВона зробила глибокий вдих, стиснула його руку і зрозуміла, що цього разу обрала щастиВони пішли разом у ніч, залишивши позаду все, що колись було звичним і безпечним.
