— Не бійся, довго не затримаюсь. Поживу тиждень, поки з житлом не вирішу. Надіюсь, не виженете? — промовила сестра.
Ганна поставила на стіл сніданок і пішла будити онуку. Вісімнадцятирічна Оленка любила поспати зранку.
— Оленко, вставай. Університет пропустиш.
Оленка щось буркнула і натягнула ковдру на голову.
— Знову сидила за комп’ютером до пізньої? Лягала б вчасно, і прокидалася б легше. Годі валятися, вставай. — Ганна здерла з онуки ковдру.
— Ну, бабу́сю… — роздратовано протягнула Оленка, але все ж підвелася, позіхнула й потягнулася, піднявши руки догори, похитувалася на тонких ногах.
— Швидше, чай остигає, — підганяла її Ганна і вийшла з кімнати.
— Ну коли ж це все скінчиться, — проворкотіла собі під ніс Оленка, плескаючись за нею.
— Я все чую. Хто це «все»? Чи не я? — Ганна різко зупинилася, і Оленка вдарилася в неї. — Ще раз почую — ображусь. Не подобається — йди до матері.
— Вибач, бабусю. — Оленка чмокнула Ганну в щоку й побігла у ванну.
«Лисиця, — похитала головою Ганна. — Звичайнісінький ранок звичайного дня. Так і життя непомітно мине, — раптом подумала вона. — Зараз проведу Оленку до університету й сяду за роботу. Як добре, що можна працювати вдома. На одну пенсію б не вижили».
Ганна сіла за стіл і взяла з тарілки шматок учорашньої запіканки.
— Бабусю, я ж казала, що не їм зранку, тим більше запіканку, — почувся за спиною невдоволений голос Оленки. — Чай вип’ю, а запіканку не буду. — Онука сіла навпроти, кинувши Ганні впертий погляд.
— Тоді візьмеш із собою. Худа, як тінь. Їж, кажу. До вечора голодна проходиш.
Оленка зітхнула й відкусила від прямокутного шматка запіканки з таким виглядом, ніби жувала жабу.
Це повторювалося щодня. Запхати зайвий шматок у Оленку можна було лише умовляннями чи шантажем. Оце вам і мода на худіння.
— Ось і молодець. — Ганна взяла свою чашку й порожню тарілку, щоб Оленка, не дай бог, не поклала на неї свій недоїдений шматок, і поставила у мийку.
Онука дожувала, одним ковтком допила чай і вислизнула з-за столу.
Не встигла Ганна помити посуд, як з передпокою почувся шелест. Ганна поспішила туди.
— Так і знала, що вийдеш. Годі за мною ходити, я не маленька. Нормально я вдягнулася, бачиш? — Оленка застебнула куртку й обмотала шию шарфом. Випередивши бабусю, вперто додала:
— Шапку не вдягну.
— Не затримуйся, а то я хвилюватимусь. А в мої роки хвилюватися шкідливо, — промовила Ганна вже в спину втікаючій онуці.
Зітхнувши, Ганна замкнула за нею двері й пішла до Олениної кімнати. Ну звісно, знову не прибрала ліжко. Боротися з цим було так само марно, як і змушувати її вдягнути шапку. Навіть якщо вдягала, то все одно знімала й засовувала в сумку, ледь вийшовши за двері. «Та й бог із нею, хто ще її і збалує, як не бабуся», — думала Ганна, розправляючи покривало.
Ганна пішла до своєї кімнати й сіла за комп’ютер. Коли в двері подзвонили, вона глянула на годинник — дванадцять. Вона зняла окуляри й протерла втомлені очі. Дзвінок почувся знову, довше й настирливіше.
Ганна відчинила двері й побачила перед собою доглянуту жінку невизначеного віку, одягнену модно й дорого, з яскраво-червоною помадою на губах, розтягнутих у усмішці. Вона завмерла від здивування. Жінка теж мовчала. Ганна швидше здогадалася, ніж упізнала її.
— Марійко?! — видихнула вона.
Жінка ще ширше посміхнулася, відкривши надто рівні й білі зуби, щоб бути справжніми.
— А я чекала, чи впізнаєш ти мене, — сказала сестра. — Зайти можна? Чи будеш тримати мене на порозі? — Марійка підхопила валізу й об’ємну торбу.
— Заходь. — Ганна відійшла вбік, досі не отямившись від несподіваного сюрпризу. — Звідки ти?
— Звідти, — відповіла старша сестра й закачала у передпокій валізу. Поряд поставила на підлогу торбу, майже зайнявши весь простір.
— Вирішила повернутися на батьківщину. Досить, пожила на чужині, пора й честь знати. А у вас все по-старому. — Марійка гострим поглядом окинула передпокій, помітивши потерті шпалери, подертий лінолеум.
— Ти назавжди? — запитала Ганна, прослизнувши до дверей і замкнувши їх.
— Не бійся, довго не затримаюсь. Поживу тиждень, поки з житлом не вирішу. Надіюсь, не виженете? — вона не питала, просто констатувала. — Ти одна, заміж не виходила? — Марійка хрипко засміялася своїй жартівливій фразі.
— Онука в мене живе. Вона зараз у університеті.
— Ого, яка доросла. А донька де?
— Донька з чоловіком живуть окремо. Роздягайся, я чайник поставлю. Вибач, не чекала теМарійка після повернення так і не знайшла спокій у рідних стінах, бо минуле, як тінь, йшло за нею до самого кінця, а сестрина любов прийшла запізно, коли вже нічого не можна було виправити.
