**Чоловіча дружба**
Олег зупинив свою «Тойоту» біля торговельного центру. Вилазити з теплого салону зовсім не хотілося. Вчора йшов мокрий сніг, який потім перейшов у дощ, а за ніч підморозило, піднявся холодний вітер, і виступив смерзлий лід, на якому пішоходи тепер підсковзувалися.
Завтра у мами день народження, а Олег, як завжди, затягнув із подарунком до останнього. В такому великому магазині напевно щось знайдеться.
Вийшовши з машини, він одразу відчув, як порив вітру розкрив його куртку й відкинув кінець шарфа за спину. Тримаючи полоти, він замкнув авто й крокнув до входу, але на льоду його модельні черевики без протекторів одразу ж підвели — ледь не впав.
Ледачим чином діставшись до дверей, Олег із полегшення видихнув у теплому холі. Вже збирався йти до відділу з хустками, аж раптом згадав, що торік вже дав мамі пашмине.
— Олежку, привіт! — почувся радісний голос біля ювелірного магазину.
Поруч стояв Юрко, його найкращий друг з дитинства, а як виявилося, і єдиний.
— Дивлюсь — ти чи не ти? Скільки ж ми з тобою не бачилися? Виглядаєш на всі сто, одягнутий як іноземний дипломат.
— Привіт. Так я тільки приїхав, — трохи збентежено відповів Олег.
— А я тут нещодавно про тебе згадував. Давай сьогодні десь сідаймо в кафе, — запропонував Юрко.
— Так я за подарунком заскочив, — пояснив Олег.
— Почекай, у Наталії Василівни ж скоро день народження?
— Неужелі пам’ятаєш? — оживився Олег. — Завтра. Протягнув до останнього, ось і приїхав…
— Добре, вибирай, не заважатиму. Я вже все купив, — Юрко показав на пакети в руках. — Але щоб на днях зустрілися, добре? І ось, візьми. Буду чекати. Не подзвониш — з-під землі витягну, — пообіцяв він і протягнув візитку.
Вибираючи матері сережки, Олег усе думав про несподівану зустріч, докоряючи себе за те, що поводився як дурень — ніби й не дуже зрадів Юркові. Та ж ні, як же не зрадів! Просто здивувався.
Коли прийшов час платити, він у шухляді разом із карткою знайшов Юркову візитку. Ого, заступник директора будівельної компанії «Новий дім»!
— Ой, вибачте, — звернувся він до дівчини-касира, яка терпляче чекала. — Випадково зустрів друга, сто років не бачилися, уявляєте?
Олег розрахувався й поїхав додому, думаючи про друга…
***
Їх поставили поруч на першій лінійці перед школою, з майже однаковими букетами гладіолусів. Обличчя в обох були однаково щасливі і трохи налякані. Коли парами пішли всередину, непомітно взялися за руки. А в класі сіли за одну парту.
Так почалася їхня дружба. Бували й сварки, куди ж без них, але мирилися швидко. Та й причини були дурні — здебільшого через дрібниці. Юрко завжди першим простягав руку на примирення.
Навіть коли після школи вибрали різні університети, не сперечалися, хоча й не хотілося розлучатися. Розуміли — кожен піде своєю дорогою. Та ж зустрічатися ніхто не забороняє. Все залежить лише від них.
Юрко вступив до політеху, а Олег — на іноземну філологію. Бачилися тепер не щодня, але на вихідних обов’язково знаходили час, щоб наговоритися.
На Юрковому факультеті дівчат було обмаль. А ось у Олега — справжній «квітник». Очі розбігалися від краси, одна гарніша за іншу. Парнів же було значно менше, тому кожен опинявся у центрі уваги.
Та Олегу подобалася лише одна — невисока, жвава Мар’яна. Здавалося, вона взагалі не вміла сумувати. У її очах постійно грали веселі іскорки, готові виплеснутися сміхом на всіх навколо. Легка, повітряна, з довгим кучерявим волоссям — Олег не міг відірвати від неї погляду.
Довго не наважувався підійти. Та одного разу все жОлег усміхнувся, беручи в руки плюшевого ведмедика для маленького Юркового сина, і раптом зрозумів, що справжня дружба — це як старе вино: з часом тільки міцнішає.
