Остання жертва
— Мамо, треба з тобою поговорити.
— Яке неспокійне початко, — з тривогою подивилася на сина Ірина.
Гарний, розумний. Завжди був слухняним хлопчиком, не завдавав клопоту. А в одинадцятому класку закохався уперше. Почав пропускати уроки, отримувати погані оцінки. Вона намагалася з ним поговорити. Виявилося, що дівчина йому не відповідає взаємністю. Їй подобається інший хлопець, у якого заможні батьки.
Скільки б Ірина не переконувала сина, що перше кохання — найщиріше, що гроші тут ні до чого, що дівчина просто закохана в іншого, син її не слухав. Він увірив, що якби у них були гроші, крута машина, дівчина полюбила б його.
Хлопець так переживав цю кривду, що Ірина навіть боялася за його життя. Знайшла психолога, який чоловічим словом допоміг Володимиру пережити розпач. Після цього син впорався із навчанням, склав ЗНО, вступив до університету. І, звичайно, знову закохався.
Наприкінці першого курсу він заявив, що багато одногрупників живуть окремо від батьків, і він теж хоче знімати квартиру, стати самостійним.
— А чим ти платитимеш? Оренда дорога. Я не зможу тобі допомагати. Ти ж знаєш, яка в мене зарплата. Тобі вісімнадцять, аліменти від батька мені вже не належать. Чи може збираєшся кидати універ, переводитися на заочне? — запитала Ірина.
— Я поговорив із татом, він обіцяв допомогти спершу, — відповів син.
— Ти з ним бачився? Чому мені не сказав? — здивувалася вона.
— Ти б почала мене відмовляти. Це ти з ним розлучилася, а не я, — гаряче відрізав Володимир.
— А ти знаєш, що коли ми розійшлися, він одразу змінив роботу, щоб йому офіційно платили менше і аліменти були мізерними? Він пішов не лише від мене, а й від тебе.
Ти впевнений, що батько тебе не обдурить? Щось мені здається, він не з тих, хто допомагає просто так. Місяць-другий дасть грошей, а потім знайде причину зупинитися. Що тоді? Тим більше, у нього інша дитина. Чи може батьки Люби тобі допомагатимуть? — Материнським серцем Ірина відчула, що син щось приховує.
Довго домагалася правди, і нарешті Володимир зізнався:
— Я сказав Любі, що це моя квартира, дісталася від бабці по батькові. Що за неї не треба платити.
— Тобто, ти збрехав? Її батьки не допомагатимуть? На що ви житимете?
— Люба не сказала їм, що ми будемо жити разом. Вони дуже строгі. Їй щомісяця надсилають гроші. Нам має вистачити.
— Виходить, вона теж обманює батьків? Боїться сказати правду, але жити за чужі гроші не соромиться? Давай вгадаю: ти їй теж збрехав, що в тебе крутий тато, щоб не вибрала когось заможнішого? Але рано чи пізно обман розкриється. Що тоді?
— Ну так, сказав, що в мене є квартира, що тато багатий. А що робити, мамо? На жаль, усе вирішують гроші. А в нас їх немає. Дівчата завжди обиратимуть не мене.
— Погано починати життя з брехні. Зізнайся їй, синку. Якщо кохає, зрозуміє…
— Годі, мамо. Я все вирішив. Краще б тобі нічого не говорив. Ми ж не одружуємося. Не вийде — розійдемося й усе. Ти усе ускладнюєш.
Ірина не спала всю ніч. Вранці знову намагалася переконати сина, але він нагрубив і вибіг, навіть не поснідав. Повернувшись із роботи, вона побачила, що частина речей зникла. Серце стиснулося від болю. Ніколи не думала, що її Володько, її ніжний і вразливий хлопчик, піде так — непомітно, навіть не попрощавшись.
Увечері вона таки додзвонилася, але нормально поговорити не вийшло. На тлі лунала музика — мабуть, святкували початок нового життя. Володимир лише пробурмотів, що боявся її сліз, попросив вибачення й відключився.
Ірина метушилася по квартирі, потім дзвонила подругам, шукаючи підтримки. Одна сказала, що це материнський егоїзм — треба відпустити сина, нехай вчиться самостійності. Друга звинуватила: сама винувата, надмірно піклувалася, забувала про себе.
Всі були праві. Але як інакше? Вона ж мати, готова віддати все заради сина. Він — головна людина в її житті, іншого їй не треба.
Якось вона зауважила, що син заїжджав, коли її не було вдома — забирав продукти, речі. А через два місяці він прийшов у вихідний. Захуднілий, у потертій сорочці. Вона нагодувала його, дала продукти з собою.
— Мамо, ти з бабусею живете окремо. Може, є сенс вам з’їхатися, а нам віддати одну з квартир? — раптом заговорив син.
— Бабуся образиться, якщо почує, що вона стара. Їй всього-то шістдесят п’ять. Справа не лише в грошах, так?
— Так. У нас буде дитина.
— Ви що, не запобігали? — здивувалася Ірина.
— Люба вважає, що таблетки шкодять. Я вже поговорив із бабусею. Вона згодна.
— Ось як? Знову ставиш мене перед фактом. Чому спершу до батька, до бабусі, а потім мені? Я ж ніколи тобі ні в чому не відмовляТа вже не плакала, коли віддавала ключі від своєї квартири, бо зрозуміла, що справжнє кохання — це не жертва, а мудрість відпустити.
