**Порятунок від самотності**
Оксана прокинулась пізно. Першою думкою було — проспала. Донька з онуком прокинуться, а в неї сніданок не готовий. Та потім згадала, що вони поїхали учора, сама ж і супроводжувала їх на вокзал. Оксана встала й мляво попрямувала до ванни. Зазвичай зранку будувала плани на день, що зробити перше, а що можна відкласти. Сьогодні всі думки були про доньку й онука.
Вона сумувала за ними. Востаннє вони приїздили на похорони батька й діда два з половиною роки тому. За цей час Дмитрик так виріс, що майже догнав її зростом. Наступного разу вона й не впізнає його, якщо вони зустрінуться через кілька років.
Якби жили поруч, бачилися б частіше. Скільки разів Оксана кликала доньку назад. Розлучилася з чоловіком — що її тримає в іншому місті? Хоча вона її розуміла. Марія відвикла жити з матір’ю, звикла сама господарювати. Не треба було взагалі виїжджати.
Зять Оксані з першого погляду не сподобався. Мовчун. Не спитаєш — цілий день мовчатиме. Незрозуміло, що думає, може, щось приховує. Одним словом, сам собі на умі. Тільки час з ним донька втратила, а кінець один — розлучення. Оксана зітхнула.
Тепер от намагаються розміняти квартиру. Краще б колишній зять віддав Марії її частку грошима. Вони б тут купили маленьку однушку, Оксана б переїхала, а свою квартиру віддала б доньці й онукові. Та колишній зять уперся. Батьки його збили з пантелику. «Ех, не вчасно Микола помер. Він би швидко вирішив це питання». Оксана знову зітхнула.
Вона вмилася й довго розглядала себе в дзеркалі. Донька права — запустила себе. Останнім часом перестала фарбувати волосся, сивина вилізла, і взагалі обросла. Виглядала постарілою й недоглянутою. Поки Микола був живий, доглядала за собою. А тепер розслабилася. Перед ким красунітися? Тільки сусіди час від часу заходять, та й то рідко. Від споглядання своєї подобу Оксану відірвав дзвінок телефону.
Доки бігла в кімнату, згадала, що Марія з Дмитриком давно мали бути вдома, ось донька й дзвонить.
— Маріє, як доїхали?.. Слава Богу… Так і знала… Обіцяю, намагатимуся не сумувати. Але ти подумай про переїзд до мене… Та ні, не тисну. Просто нагадую, що час минає, я не молодшаю, потім, зі мною вам буде легше… Не кричи…
Донька почала злитися, а сваритися Оксані не хотілося. І так настрій нижче плінтуса. Тому вона постаралася завершити розмову на позитивній ноті.
Заправивши ліжко, вона продовжила німий діалог із донькою, точніше, монолог. «От завжди так. Сама вирішить, що робити. Накоїла вже справ. Якби Микола був живий…» Оксана зітхнула.
Вона випила чаю, прийняла ліки від тиску й вирішила, що відкладати не буде, а прямо зараз піде до перукарні. Може, хоча б настрій підніметься. Начебто звикла жити одна після смерті чоловіка, але гості поїхали — ледве стримується, щоб не розплакатися.
У перукарні молода дівчина так ретельно й довго стригла її, що Оксана ледь не дрімнула. Але вийшло дуже добре. Коротка модна стрижка та попелястий відтінок волосся, щоб корінці довго не були помітні, змінили її, повернули десять років життя. Оксана не могла налюбуватися. Давно треба було привести себе до ладу. І вона пообіцяла собі тепер регулярно ходити до перукарні.
Дома знову довго й із задоволенням дивилася у дзеркало. У гарному настрої відкрила ноутбук. Перед Новим роком вони з Дмитриком зайшли до магазину й вибрали йому новий. Донька лаялася, що Оксана витратила всі гроші на подарунок онукові. А Дмитро так зрадів, що розцілував бабусю й одразу подарував їй свій старий ноутбук. Все пояснив, допоміг завести сторінку в соцмережі. Вона й сама ще щось пам’ятала. Вони з онуком поставили на аватарку її старе фото двадцятирічної давнини. Треба було б зробити свіженьке й замінити. Та пізніше.
Оксана переглянула стрічку новин. Помітила сповіщення про повідомлення — «меседж», як сказав би онук. Якийсь Борис радий, що нарешті знайшов її, і просив відповісти.
Вона збільшила його фото, але не впізнала. Вирішила, що це такий прийом — побачив фото ще молодої й гарненької жінки й вирішив познайомитися, прикинувшись старим знайомим.
Приблизно її ровесник, посмішка щира, зуби цілі. Оксана, як колишній стоматолог, завжди першим ділом дивилася на зуби. Спочатку не хотіла відповідати, але все ж запитала, звідки він її знає.
Ще через годину вони вже активно листувалися. Виявилося, що це її колишній однокласник Борис Коваленко. На доказ він надіслав фото одинадцятого «А», де обвів їх обох кружечками.
Вона нарешті згадала непоказного хлопця зі школи. На свій сором, себе впізнала лише за підписом. Стільки років минуло — давно не відкривала альбому.
Тепер не минуло й дня, щоб вони не листувалися.А через місяць вони з Борисом сиділи в тому самому кафе, сміялися з минулих образ і дивувалися, як доля зводить людей знову, коли вони вже перестають чекати.
