Світанок вже зачервонів на обрії, ось-ось зійде сонце. У купе всі спали, тільки Ярославу не спалося, тільки він спостерігав за народженням нового дня. Він лежав на верхній полиці й дивився у вікно. Все частіше миготіли села, станції з пустими перонами. Невже скоро він буде вдома?
Відчинилися двері, у купе зазирнула провідниця.
— Ваша станція через півгодини. Потяг стоїть дві хвилини, — сказала вона та зачинила двері.
Ярослав чув, як вона будила когось у сусідньому купе. Він знову повернувся до вікна, але світанок уже не здавався таким чарівним. Ярослав сів, а потім легко зістрибнув униз. Чоловік на нижній полиці зітхнув і відвернувся до стінки.
Ярослав узяв рушник і вийшов у коридор. У більшості купе двері були відчинені, було спекотно. У деяких пасажири теж прокидалися.
Туалет був зайнятий. Ярослав відвернувся до вікна. Чотири роки він не був вдома. Його не чекають, бо не знають, що він їде. Вирішив зробити сюрприз. А тепер думав, що даремно. Сам розхвилювався, не спав цілу ніч. А що буде з мамою, коли вона побачить його на порозі?
Після смерті батька вона часто хворіла. Від радості, як і від смутку, теж може защеміти серце, підскочити тиск. Треба було хоч Мирону подзвонити, попередити. Він би маму підготував.
Ярослав повернувся до купе, одягнувся, взяв рюкзак. Біля дверей озирнувся — чи не забув чого. Став біля вікна у проході, чекаючи своєї станції.
Мирон. Мати завжди називала його тільки так. Після смерті батька він зайняв його місце в родині. Звикша радитися з чоловіком у всьому, мати тепер радилася зі старшим сином. Вона пишалася розумним і серйозним першістю.
А Ярослава завжди звали Яриком, молодшим, бешкетником. Ярикові здавалося, що мати любить Мирона більше, ніж його. Зате батько любив більше Ярика.
— У кого ти такий? — дивувалася мати, коли бачила у його щоденнику записи про погану поведінку.
— Хтось у родині має бути дурником. Як у казці. Нічого, прийде час, і ти мною теж пишатимешся, — хвалився Ярик.
Мати зітхала.
Мирон закінчив школу із золотою медаллю, вступив без проблем на економічний факультет. Навчався відмінно, мати пишалася ним і ставила брата Ярикові за приклад. А той любив грати у футбол, ходити в кіно та читати книги про піратів, фантастику, мріяв стати мандрівником.
Ярика ображало й дратувало матеріне захоплення старшим братом. Коли вона хвалила Мирона, ставила його за приклад, Ярикові кортіло зробити все навпаки, назло, ще гірше. Він такий, який є, і не збирається наслідувати брата, хоча визнавав його розум.
Коли Мирон закінчив університет, Ярик отримав атестат. Вони й зовні були різними. Мирон схожий на матір, білявий, блакитноокий, з пухкими губами. А у Ярика волосся темне, неслухняне, завжди стирчало у всі боки. Очі жовтуваті, як у кота. Мати в дитинстві називала його кошеням. А як вона називала Мирона? Ярослав не зміг пригадати. Напевно, і тоді вона звала його Мироном.
І звичайно, він мав вступити до університету, як старший брат. Ярик обманув, не подав документи, а потім збрехав, що не вистачило балів.
— Хоч до технікуму вступив би, може, встигнеш. До армії ж підеш, — зітхала мати. — Мироне, скажи йому.
— Ярику, без освіти зараз нікуди, кар’єри не зробиш. Мати правильно каже. Спробуй до технікуму. Хочеш, з тобою схожу? Потім працюватимеш, вчитимешся заочно. Не засмучуй матір.
— Я ще не розібрався, ким хочу бути. Досить у нас у родині одного розумного. У армії служити теж хтось має. Якщо всі стануть академіками, хто Батьківщину захищатиме? — відповідав Ярик.
— Дивись, дограєшся. Матір пожалій, вона переживає.
Ярик пішов до армії. Спочатку було важко, потім втягнувся, знайшов друзів. З одним навіть поїхав після служби на схід. Там починалася велика будівля. Подзвонив матері, сказав, що хоче попрацювати. Мати ридала, умовляла повернутися. Дзвонив і лаявся Мирон. Але Ярик наполіг на своєму.
Чому він має йти стопами брата? Навіть одяг завжди доносив за ним. Мирон у футбол не грав, штанів не рвав. Навіщо купувати Ярикові нові, коли від брата лишилося повно? Набридло. У нього своє життя. Нехай Мирон сидить у кабінетах, а він любить працювати руками. Він доведе, що теж вартий чогось. Якби був живий батько, він би Ярика підтримав.
Додому дзвонив рідко, казав, що в нього все добре, але приїхати поки не може, без нього там не обійдуться. Через чотири роки він уперше їхав додому. Тільки тепер Ярослав зрозумів, як сумує за матір’ю та Мироном.
Заробив на квартиру, обставив, не соромно наречену до дому привеА коли вони вийшли з магазину, до них підбігла маленька дівчинка з квіткою в руках і промовила: “Вітаю вас, ви такі щасливі разом”.
