Жахлива помилка
Марічка прокинулася від болю. Їй щось снилося перед пробудженням — щось важливе. Але різкий біль у животі відволік, і сон миттєво розтанув. Ніколи раніше так не боліло — навіть у поперек віддавало.
Вона лежала, прислухаючись до відчуттів. Здавалося, біль почав стихати. Обережно сіла на ліжку, але варто було спробувати підвестись — і знову пронизливий спазм. Зітхнувши, зісковзнула на підлогу. На колінах доповзла до комоду, де залишила телефон на зарядці.
Так і викликала «швидку» — на колінах, спираючись одною рукою в холодну плитку. «Заспокойся, зараз приїдуть, — шепотіла вона. — Але ж двері… Треба відчинити!» Знову на колінах поповзла до коридору. Біль пульсував, ніби хтось розпеченим ножем різав у животі.
Спробувала випрямитись, щоб зсунути засув, але біль ударив з новою силою. Сльози виступили в очах. Ось воно — справжнє прокляття самотності. Не те, що нема кому води подати, а те, що відчинити двері для порятунку — теж нікому. Стиснула губи до крові і з останніх сил здійснила ще одну спробу. Двері відчинилися, і перед очима промайнула темрява.
Крізь туман у свідомості долітали уривки фраз. Її щось питали. Вона навіть відповідала — чи це лише здавалося?
Опритомніла в палаті, осліплена низьким осіннім сонцем. Відвернулася від променів і відразу ж скривилася — під грудьми різануло. Живіт здавався напухлим, але біль уже не був нестерпним.
Ще вчора, коли знову намагалася розійтись з Олегом, думала — краще вмерти, ніж так жити. Ні чоловіка, ні дітей. Нікого. Навіщо жити? А тієї ночі лякалася, чіплялася за життя. Зрозуміла, як страшно померти раптом, на самоті.
— Очуняла? Зараз медсестру покличе.
Марічка повернула голову на голос і побачила сусідку по палаті — товсту жінку невизначеного віку у фланелевому халаті в жовтий горох.
Незабаром увійшла медсестра.
— Як почуваєтесь? — спитала вона. Молода, рум’яна. Чи то шапочка-кічка рожево-медичного кольору так впливала?
— Добре, — відповіла Марічка. — А що зі мною?
— Зараз лікар зайде, пояснить, — кинула дівчина і вийшла.
Марічка встигла помітити її товсту русяву косу до пояса. «Невже досі носять такі?»
— Ти в гінекології. Тебе дві години тому привезли. Міцно ж ти спала, дівчино, — промовила сусідка.
«Дівчино». Останнім часом її частіше називали «жінкою» або «громадянкою» в магазині чи автобусі. Марічка відчувала себе старою. Хоч яка вона стара? Сорок два — не вік. Може, тому, коли знайомили з черговим «кандидатом», відмахувалась: «Мій час минув, пізно». Через це й намагалася кинути Олега, але він завжди повертався.
— Як почуваєтесь? — У палату ввійшов лікар років п’ятдесяти.
— Лікарю, що сталося? Мене наркозували? Операція була? Ніби повітряну кулю проковтнула.
— Шевченко, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.
Та підвелася, поправила халат і неохоче вийшла.
Марічка подякувала поглядом його втомленим очам.
— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба лопнула.
— ЯК?! — Вона ледь не підскочила, і м’язи живота відповіли різким болем.
— Чого ви так здивувались? — спитав лікар.
— Мені ж діагностували безпліддя…
— Це не виключає ризику позаматкової вагітності, як, власне, і звичайної. У житті бувають дива. Повірте. Полежите у нас кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму, — відповів він і вийшов.
Марічка переВона обійняла Олега міцніше, відчуваючи, як страшна помилка перетворилася на новий початок.
