Третя спроба
Ольга переодягнулась у білий халат, сіла за стіл і відкинулася на спинку крісла. Закрила очі, намагаючись заспокоїтися й налаштуватися на робочий лад. У двері постукали. «Хто там ще?» — зітхнула про себе Ольга Василівна. — «Ось нетерплячі, не дадуть у себе бути, лізуть…»
Не дочекавшись її відповіді, двері відчинилися, і в щілину просунулася чоловіча голова.
— Можна?
Ольга Василівна суворо подивилася на нього.
— Прийом із двох годин, — відрізала вона й зробила вигляд, ніби читає якийсь дуже важливий документ.
За деякий час вона косилася на двері. Голова чоловіка все ще стирчала у проємі.
— Я ж вам українською сказала… — почала вона з роздратуванням, але голова не зникла.
— Та вже два, — сказав чоловік і кивнув у бік годинника, що висів між двома вікнами.
Ольга Василівна глянула на стінний годинник і побачила, що велика стрілка справді показує дванадцять. Час починати прийом. Її і так поганий настрій остаточно зіпсувався.
— Заходьте, — зітхнувши, промовила вона.
Двері відчинилися ширше, і до кабінету увійшов чоловік. Вона окинула його звичним, професійним поглядом, поки він ішов до столу. На хворого точно не схожий. Підтягнутий, доглянутий, охайно підстрижений, вигляд квітучий — ніякої втоми чи страждання на його широкому обличчі.
— Прізвище? — запитала Ольга Василівна і простягнула руку до стопки карток на краю столу.
— Шевченко Микола Іванович.
Чоловік сів на стілець, відкинувся на спинку, поклав лікоть на край столу. Ця його поза остаточно вивела Ольгу з себе. «Ось розвалився, ніби вдома», — подумала вона.
Вона знайшла його тоненьку картку, відкрила. Усього дві записи від окуліста.
— Слухаю вас, — неохоче сказала Ольга Василівна, готуючись відправити здорового пацієнта геть.
— Я, лікарю, погано сплю. Удень на роботі позіхаю, ледве ляжу — засинаю миттєво. А вночі — ані в оці. Або прокидаюся серед ночі й мучаюся до світанку.
— І як давно не спите?
— Другий місяць, як дружина повернулася. Пішла до коханця, я вже заспокоївся, а вона — назад. І вигнати не можу — дитина в нас. Донька.
— Ощадте мене від подробиць. Ось направлення на флюрографію й аналізи. Зробите — прийдете.
— А без цього не можна? — щиро здивувався пацієнт.
— Ви вкрай рідко буваєте у поліклініці, диспансеризацію не проходили, чи не так? Ось і пройдете заодно. Так треба. Хоч раз на рік слід обстежуватися.
— А потім до вас? А з безсонням що робити? — запитав Шевченко, крутячи в руках пачку направлень.
— Позбудьтеся стресу. Підете від дружини. Без неї ж спали, як розумію? — відповіла Ольга.
— Я б із радістю, але куди? Квартира у нас невелика, не розміняти. Дружина добровільно не піде, та й дитина знову ж. Батьків у мене вже немає. Не на орендовану ж у мої роки. Та й з якої речі? Випишіть мені якісь пігулки, і я піду.
Ольга неохоче дістала зі столу рецептурний бланк і почала виписувати легкий снодійний засіб.
— А ви самотня? Ну, тобто, не заміжня? Вид у вас не дуже. Теж проблеми замучили? — раптом запитав Шевченко.
Ручка в руці Ольги завмерла над бланком. «Що він собі дозволяє?»
— Вам яка справа? — різко відповіла вона.
— Так, із співчуття запитав. Лікарі теж люди, хворіють. Чоловік кинув?
Ользі схотілося сказати, що кинув він її давно — десять років тому. Знайшов собі молодшу й пішов, залишивши її з трьома дітьми. Правда, старший вже вилетів із гнізда, поїхав до Польщі працювати, там одружився й сюди повертатися не збирається. Програмістом працює, як і його батько. Він і заморочив хлопцеві голову. Сам не зміг у свій час виїхати, так хоча б сина проштовхнув.
Донька теж минулого року поїхала працювати до Києва й залишилася там. А молодший до недавна жив із нею. Але її надія на несамотню старість розвіялася. Донька переманила брата до столиці. Мовляв, нема тут ніякого росту. І того ранку, незважаючи на її протести, він поїхав. Ніхто про неї не думає. А їй уже п’ятдесят, попереду маячить пенсія й самотність. Подруг нема, батьків теж, нікому й пожалітися.
Ольга відволеклася від своїх думок.
— Ось вам рецепт. А аналізи здайте і зробіть флюрографію. — Вона підсунула папірець до Шевченка.
— Дякую, — сказав чоловік, беручи бланк, але залишився сидіти.
— Ще щось? Якщо ні, то не затримуйте, там люди чекають. — Ольга кивнула у бік дверей.
— Так-так. Дякую, до побачення. — Шевченко нарешті встав і пішов до дверей. Озирнувся. Ольга не встигла відвести погляд.
У кабінет увійшла старушка з тих, що ходять до поліклініки, як на роботу — поговорити про свої хвороби, ніби про щось рідне й приІ коли вони вийшли з ЗАГСу, Ольга зрозуміла, що щастя не в паспорті й не в нареченому платті, а в цій теплій долоні, що так упевнено тримала її руку, і в очах, які дивилися на неї з такою ніжністю, наче вперше.
