Отакої… Слухай, ось історія, тільки тепер у нашому українському кольорі.
**Страшна помилка**
Марічка прокинулася від болю. Їй щось снилося перед тим, щось важливе. Але біль перебив усі спогади — вона миттєво забула свій сон. Живіт ніколи так не болів навіть у спину віддавало.
Вона лежала, прислухаючись до себе. Наче затихає. Обережно сіла на ліжку, але лише спробувала встати — і знову гостре лезо в животі. Скрикнула й сповзла на підлогу. На колінах доповзла до комода, де залишила телефон на зарядці.
Так і дзвонила в «швидку» — на колінах, тримаючись одною рукою за підлогу. «Треба заспокоїтися, вони зараз приїдуть», — умовляла себе Марічка. «А двері?.. Треба ж відчинити!» На колінах поповзла до прихожої. Біль пульсував, а живот горів, наче вогонь.
Спробувала випрямитися, щоб відсунути засув, але біль різнув ще дужче. Сльози виступили в очах. Ось чому страшно бути самій. Не тому, що нікому води принести, а тому, що нікому двері відчинити для порятунку. Вона закусила губу до крові і зробила останній поштовх. Двері відчинилися, а вона втратила свідомість.
Крізь туман у голові долітали уривки слів — її щось питали. Вона навіть відповідала… чи їй так здавалося.
Прийшла до тями в палаті. Вікно заливало низьке осіннє сонце. Марічка здригнулася, відвернулася від сліпучого світла — і тут же скривилася від болю під грудьми. Живіт був великий, напухлий, але біль майже зник.
Ще вчора, коли знову намагалася розійтися з Олегом, думала: «Краще вмерти, ніж так жити». Чоловіка немає, дітей немає. Нікого. Навіщо жити? А вночі — перелякалася, чіплялася за життя. Зрозуміла, як страшно померти раптом, на самоті.
— Прокинулася? Зараз покличу медсестру.
Марічка повернула голову на голос — на сусідньому ліжку лежала огрядна жінка невизначеного віку у фланелевому халаті з жовтими квітами по блакитному тлі.
Незабаром у палату зайшла медсестра.
— Як себе почуваєте? — запитала вона.
Молода, рум’яна. Чи то здавалося через рожеву медичну шапочку?
— Добре, — відповіла Марічка. — А що зі мною?
— Зараз лікар прийде, все пояснить, — сказала дівчина і вийшла.
Марічка помітила її густу русу косу до пояса. «Невже досі носять?»
— Ти в гінекології. Тебе годину дві тому привезли. Міцно ж ти спала, дівчино, — промовила сусідка.
«Дівчино». Останнім часом її частіше називали «жінкою» або «громадянкою» в магазині чи трамваї. Вона почувала себе старою. Хоча яка вона стара? Усього сорок два. Може, тому, коли хтось намагався познайомити її з черговим «женихом», вона махала рукою: «Мій час минув, пізно, ніхто мені не потрібен». Тому й намагалася кинути Олега, але він постійно повертався.
— Як почуваєтеся? — У палату увійшов лікар років п’ятдесяти.
— Лікарю, що зі мною? Мені робили операцію? Я наче повітряну кулю з’їла.
— Шевченко, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.
Та зітхнула, підтягла халат і вийшла.
Марічка подячно подивилася втомленим очам лікаря.
— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба лопнула.
— Як?! — Марічка мало не підскочила. М’язи живота напружилися — біль відповів.
— А що вас так здивувало? — спитав лікар.
— Мені ж… діагноз — безпліддя.
— Ну, це не виключає позаматкової вагітності, як, власне, і звичайної. У житті бувають дива. Повірте. Полежите у нас кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму, — відповів лікар і вийшов.
Марічка перебирала почуте. Їй же казали, що дітей не буде! Чоловік через це пішов. Хоча, швидше, це був привід для його зрад. «Невже я можу завагітніти? Про що я? Мені сорок два, пізно вже про дітей думати», — зупинила себе. «Чому не спитала лікаря одразу?»
Вона сіла, спустила ноги. На підлозі стояли її капці, на спинці ліжка — халат. Мабуть, «швидка» захопила. Болі не було, лише ніяково ніли м’язи.
Накинула халат, взула капці й підвелася. Трохи запаморочилося. «Від наркозу», — здогадалася. В кармані відчула вагу. «Ключі від хати. Паспорт. Значить, двері замкнули».
Дзеркала над умивальником не було. Марічка пригладила волосся рукою й вийшла в коридор. Повільно дійшла до дверей з табличкою «Лікарняна», але вони були зачинені. Пішла далі — до посту медсестер, дізнатися, коли прийде лікар.
Голова закрутилася, підступила нудота. Вона сіла на диванчик у холі, не дійшовши до посту.
«Цікаво, Олег зрадів би, якби дізнався, що я могла завагітніти від нього?» Вони зустрічалися п’ять років. Відразу сказав, що одружений. Пізно оженився. Має дитинуІ тоді Марічка усміхнулася, взяла його за руку і сказала: «Ну що, Олеже, тепер нам з тобою треба навчитися жити знову».
