Ненависне
Оленка змалечку не любила своє ім’я. Старомодне, бабусине. Коли виросла, мати розповіла, що в батька була колись кохана — гарна й яскрава Олена. Він горів до неї, а вона відмовила йому й вийшла заміж за іншого.
— Потім зустрів мене. А коли народилася ти, назвав тебе її ім’ям. Так і не зміг забути свою першу любов, — спокійно говорила мати.
— І тобі не боляче?
— Ні. Він любить і тебе, і мене. А перше кохання завжди лишається в серці. І в тебе колись таке буде. — Мати гладила доньку по голові.
— А та його Олена теж була такою потворою? — бурчала дівчина.
— Що за дурниці? Пам’ятаєш казку про потворне каченя? А якщо тобі так не подобається ім’я, зможеш змінити, коли виростеш. Яке б ти хотіла? — заспокоювала її мати.
Оленка стояла перед дзеркалом і приміряла різні імена, ніби сукні. Але жодне не підходило. Зітхнула, зрозумівши, що від нового імені красі не додасться. Адже це не воно робить людину вродливою. До того ж, вона звикла.
Та все одно сумнівалася — хто ж полюбить її так, як батько свою Олену? Бліде волосся невиразного відтінку, вузькі оченята, гострий підборідок. Одним словом — потвора.
Батько любив Оленку майже так само сильно, як випити. Повертаючись з роботи, частенько заходив у дешеву корчму. А тоді ставав лагідним. Приносив доньці то шоколадку, то цукерку, то якусь дріб’язкову іграшку. А якщо не встигав купити — просто давав грошей. Вона збирала їх і купувала собі те, що хотіла.
Коли вона закінчувала школу, батько помер. Йшов додому, а біля річки діти гралися. М’яч полетів у воду, він і кинувся витягати. Був п’яний, потонув.
Мати лаяла його, проклинаючи, що залишив їх із донькою самотніми. Як жити далі? Оленці треба вчитися, але на що? Яке майбутнє чекає її у невеличкому селі?
Дівчина тужила за батьком. Не хотіла нікуди їхати, але мати наполОленка взяла його за руку, мовчки дивлячись у вікно, де сонце ховалося за обрієм, і зрозуміла — нарешті вона знайшла те, чого шукала все життя.
