**Зрада**
— Оленко-о-о… — ридала в телефон Яринка.
— Чого завила? Скажи вже, що трапилося? З Іваном? Яринко, чого мовчиш? — кричала в трубку Оленка.
— И-и-и… Віктор… А-а-а… — знову застогнала Яринка.
— З Віктором щось сталося? В аварію потрапив? — Оленка уявила, як Яринка мотає головою, ніби та може бачити її крізь телефон.
— Всьо, моя терпічка тріснула. Відключаюся, чуєш? Через десять хвилин буду, чекай, — сказала Оленка, ще трохи послухала ридання подруги, але, зрозумівши, що нічого не дізнається, перервала дзвінок.
Швидко перевдягнулася, схопила сумку, перевірила, чи є телефон і інші дрібниці, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Яринка жила через зупинку, тому Оленка швидко пішла пішки, іноді переходячи на біг і лаючи дурну Яринку: «Завжди не може нормально сказати, що трапилося. Дістане від мене, якщо через дурницю витягнула з дому…»
За п’ять хвилин вона стояла перед під’їздом і натискала кнопки домофона. У динаміці щось заскреготало.
— Яринко, відчини, це я, — гукнула Оленка.
Знову тріскотня, потім сигнал, і двері з клацанням відчинилися. Оленка заскочила всередину. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, яка здавалася непроглядною після денного світла. Чекати, покі очі звикнуть, було ніколи — вона крокнула до сходів перед ліфтом і тут же спіткнулася, ледь не впавши. Встигла вхопитися за перила.
— Трясця, так і розбитися можна. Невже не можна лампочку потужнішу вкрутити? — буркнула вона.
Чекаючи ліфт, Оленка нетерпляче тупотіла ногою, продумуючи всі можливі варіанти того, що могло статися з Яринкою, і повторюючи про себе: «Лише б усі були живі й здорові…» Перед дверима квартири вона на мить зупинилася і прислухалася. Криків не було — вже добре. Оленка перевела подих і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Яринка з заплаканим, набряклим обличчям. Вона, мов зомбі, розвернулася і поволі, на незгинаючих ногах попрямувала на кухню. Оленка зітхнула, похитала головою, зняла кросівки і пішла за нею.
Яринка сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безвільні руки склала на колінах. Весь її вигляд говорив про занепад і покірність долі.
— Яринко, що сталося? Ти мене налякала. — Оленка підійшла й поклала руку на її спину. — Розкажи, а то я не знаю, що й думати. Мчала сюди, як скажена.
— Віктор пішов від мене, — бездушним, механічним голосом промовила Яринка.
— Пішов? До коханки?
Яринка кивнула.
— Що сталося? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? — уточнила Оленка.
Вона не здивувалася. Віктор був високим, гарним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що жінок, які хотіли б його відбити, буде багато. Яринці треба бути напоготові й виглядати якнайкраще, щоб у нього не виникло спокуси.
— Сказав, що любить іншу, зібрав речі й пішов. Оленко, ну скажи, за що? Я старалася, готувала, прала, прибирала, народила йому сина, сиділа на дієтах, щоб не погладшати після пологів і виглядати добре, а він все одно пішов.
— Уф, — голосно зітхнула Оленка. — Всі живі й здорові, а ти ревеш, як по покійнику. Погуляє та повернеться. — Вона сіла поруч.
— Повернеться? Ти думаєш? — Яринка підвела голову, з надією вдивляючись у подругу.
— Та не знаю. Усяке буває. А вона яка? Красива? Молоденька?
— Моя ровесниця. Повненька, руда й косоока. — Яринка зморщилася. — Оленко, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Вона всхлипнула й ще нижче схилила голову.
— Не вини себе. Це гормони, криза середнього віку… Очуняє й повернеться.
Яринка похитала головою, плечі затремтіли в приступі ридань.
— Не реви, візьми себе в руки. Зараз він увійде, побачить тебе такою — і точно втече. — Від цих слів Яринка голосно завила, як у телефон.
— Яринко, слізьми горя не поможеш. Думаєш, повернеться, і все буде як раніше? Дарма сподіваєшся. — Оленка змінила тактику, замість співчуття вдарила по правді. — Ти думаєш, лиш би він повернувся, і все пробачаєш. Ну й дурна. Не пробачиш. Будеш ревнувати, варто йому запізнитися з роботи — почнеш йому мозок виносити, а заодно й собі. Занапастиш нерви собі, йому й синові. До речі, де він?
— Відвела до сусідки.
— І правильно. Нехай не бачить матір у такому стані. Він же теж чоловік, хоч і маленький. Жіночі сльози й скандали йому зайві. — Оленка зітхнула.
— Та годі вже ревіти! Доведеш себе до психлікарні. А в тебе ж Іванко. Важко, але не смертельно. А ти звідки знаєш, що вона косоока? Бачила її?
— У його телефоні фото знайшла. Він у душі був, а вона подзвонила… Потім знайшла її у соцмережах. Ну скажи, чого чоловікам треба? Ми гадаємо, що їх вабРита стиснула зуби, взяла сина за руку й пішла геть — вона зрозуміла, що найкраща помста буде просто жити далі.
