**Щоденник. Листопад 28.**
Сьогодні з матір’ю знову сварилися. Втомилися, розійшлися по кімнатах, замовкли. Але варто одній заговорити — і знову починається.
— З тобою неможливо! Ти чуєш лише себе. Батько теж набрид тобі, ось він і пішов, — викрикнула Оксана. Зрозуміла, що переступила межу, але зупинитися не могла.
— Та я ж не проти! Чому одразу не одружитесь? — мати намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Знову почала! — зідхнула Оксана. — Де ми будемо жити? На твоїй шиї? Чи на батьках Дмитра? Вони й так йому квартиру купили.
— А харчуватись чим будете?
— Дмитро працює, програми пише. Грошей вистачає. Це ж не час твоєї молодості, коли лише на заводі можна було заробити!
Мати подивилася на неї:
— То почекайте рік. Чи вже горить? Чи вагітна ти?
— Ні! Годі, мамо, безглуздо сперечатися.
Оксана пішла у кімнату, почала звалювати речі в рюкзак. Увійшла мати, мовчки поклала на ліжко старий валіз. Той самий, з яким вони з батьком їздили в Карпати.
— Дякую! — обняла її Оксана. — Я ж не назавжди. Приходитиму, дзвонитиму…
Мати раптом осіла на ліжко:
— Усі мене кидають. Батько знайшов собі молодшу, а тепер і ти… Нащо тобі це? Самій прийдеться й готувати, й прати…
Оксана сіла поруч:
— Люди живуть разом, коли не можуть без себе. Я люблю Дмитра. Хочеш — переїдемо до тебе?
Мати різко підвелася:
— Та ну тебе!
Оксана усміхнулася. Мати вийшла заміж пізно — бабуся не відпускала. Лише після її смерті вона знайшла щастя. А тепер…
Вона вийшла з квартири, не озираючись.
***
Дзвонила матері щодня, але ті розмови її виснажували: постійні скарги на тиск, суглоби, самотність. Перестала частуватися.
Одного разу, повертаючись з університету, вони з Дмитром побачили брудного пса. Він дивився на Оксану сумними очима.
— Він чекає господаря, — сказав Дмитро.
— Якби він був у когось, то не був би таким занедбаним.
Пес пішов за ними. Дмитро сперша був проти, але Оксана запропонувала:
— Давай відведемо його до мами. Вона перестане себе шкодувати, адже доведеться піклуватися про нього.
Пес, якого вони назвали Тимошком, спочатку налякав матір. Вона кричала: «Заберіть його!», але коли пес ляг біля її ніг — розтанула.
Тепер у розмовах з’явилися нові теми: як Тимошка вчив команди, як гріється біля батареї, як вимагає гуляти. Мати навіть почала сміятися.
А сьогодні вона подзвонила сама:
— Батько повернувся. Хворий, знесилений… Я його пробачила.
Коли вони приїхали, батько сидів на кухні, а Тимошка, немов вартовий, лежав біля його ніг. Мати приготувала борщ, на який чоловік давно не зміг би собі дозволити.
Дмитро шепнув:
— Ти знаєш, це все Тимошка. Він приніс удачу.
Оксана посміхнулася. Потім раптом запитала:
— Ти ж не покинеш мене, коли я посивію?
— Не знаю, — жартівливо знизив плечима Дмитро. — Але спершу знайду тобі собаку, щоб не нудно було!
Вона сміялася, але в думках дякувала долі за цього брудного, розумного пса.
**Що я зрозумів сьогодні:** інколи найкращий лікар для самотності — не слова, а маленька турбота про когось, хто потребує тебе ще більше.
