Роса ще не зникла з трави, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лінії лісу.
Остап стояв на ґанку, милуючись красою ранку та глибоко вдихаючи свіже повітря. Позаду почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла та стала поруч.
— Добре ж як! — зітхнув Остап. — Іди в хату, застудишся, — ласкаво промовив він і поправив хустку на її круглому білому плечі.
Жінка миттєво притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Остап, голос його став м’яким від ніжності.
— То й не їдь, — голос жінки вабив, немов пісня сирени. «Залишусь… а далі що?» Ця думка протверезіла Остапа.
Якби все було так просто, він давно б уже залишився. Але двадцять три роки з дружиною не викинеш, та й діти… Марічка вже майже самостійна, частіше ночує у свого хлопця, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Юркові всього чотирнадцять — якраз той вік, коли батько потрібен.
Водій знайде роботу скрізь, але чи заробить він тут стільки, як зараз? Зараз він розкидається грішми, дарує Олені дорогі подарунки. А як почне отримувати вдвічі, а то й утричі менше — чи любитиме вона його так само? Питання…
— Не починай, Олю, — махнув рукою Остап.
— Чому? Діти виросли, час подумати про себе. Сам казав, що з дружиною лише по звичці. — Оля образилася й відсторонилася.
— Ех, якби знав раніше, що зустріну тебе… — Остап гучно зітхнув. — Не ображайся. Час їхати, я й так забарився. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернулася. — Олю, треба їхати, якщо хочу встигнути додому до вечора. Вантаж чекає, договір.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову розворушиш мою душу — і назад, до дружини. Набридло мені чекати. Микола давно мене заміж кличе.
— То йди. — Остап знизав плечима.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов із ґанку, обійшов будинок і пішов городом до дороги, де на узбіччі чекав його вантажник. Навмисне залишив машину там, аби не будити село зранку.
Забрався в кабіну. Зазвичай Оля проводжала його до машини й цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — певно, справді образилася. Остап закрив двері кабіни, завів двигун. Перш ніж тронутися, набрав номер дружини. При Олі соромився дзвонити. У трубці пролунав голос: «Абонент тимчасово недоступний»…
Він поклав телефон, трохи послухав рівне ричання двигуна, потім тронувся, давши короткий прощальний сигнал.
Жінка на ґанку здригнулася, прислухалася до звуку мотора, що віддалявся, і пішла в будинок.
У динаміках грала пісня Кузьми: «Крихітко моя, сонечко ясне…» Остап підспівував, думаючи про ту, що лишилася позаду. Але незабаром думки перекрутили на будинок: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Повернуся — розберусь…»
А Ганна, дружина Остапа, в цю мить приходила до тями після наркозу в лікарні — і все згадала…
***
Вони прожили з Остапом більше двадцяти років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік — далекобійник, заробляв добре, сім’я міцна, квартира велика, двоє дітей. Марічка вже доросла, скоро вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Юркові чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом той дзвінок.
— Добрий день, Ганно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був м’який, солодкий, наче мед.
— Що з ним?! — перебила Ганна, відразу подумавши про аварію.
— А нічого. У коханки він, — проказав голос.
— Хто це?! — закричала Ганна в трубку.
— А ти жди, жди… — у відповідь почувся жіночий сміх.
Вона кинула телефон. Сміх лунав у вухах. Опанувала паніка. Думи метушилися: то картини аварії, то інша жінка в обіймах чоловіка. Хто, крім коханки, міг знати її номер, знати, що Остап у рейсі?
Ганна набрала номер чоловіка — і негайно скинула. А що, якщо він за кермом? І що вона йому скаже?
Не встигла — нехай сам подзвонить.
Вона намагалася відволіктися, але думки не давали спокою. Як на зло, ні Марічки, ні Юрка вдома не було: донька тусувалася з хлопцем, а син загуляв на дні народження у друга.
Треба вийти, провітритися. Ганна взяла сумку, вийшла. Піде в магазин, купить майонез, цибулю і пиво для Остапа. У вихідні він любив випити пляшку.
Але іти далеко, і вона звернула в провулок. З одного боку — бетонний мур, з іншого — гаражі. Місце безлюдне, вже сутеніло.
Раптом хтось вирвав у неї сумку. Від несподіванки Ганна ледь не впала.
— Сто-ой! — крикнула вона, але чоловік уже зникав за рогом. Вона побігла слідом — і різко спіткнулася. Больовий спазм пройшов по нозіА коли вона прокинулася, то побачила, що в палату заходить незнайомець — той самий, що допоміг їй у ту злощасну ніч, і в його руках була не тільки черешня, а й маленька квітка, яка нагадала їй, що в житті завжди є місце для нового початку.
