Мої правила
Часто буває, що Оксана не знала свого батька. Він пішов від них із матір’ю відразу після її народження. Жили вони в невеличкому містечку, у приватному будиночку. Мати не пестила доньку. Змалку Оксана вміла топити піч, полоти город, ходити до крамниці.
Вчилася вона на відмінно, до школи бігла із задоволенням, мріяла стати акторкою й жити у великому мерія. Після закінчення школи виїхала з рідного місця до обласного центра, влаштувалася на роботу за першою-ліпшою оголошенням і вступила на заочне до університету.
«Мрії мріями, а професія потрібна така, що завжди прогодує», — казала мати. — «Адже у артистів то густа каша, то пуста».
Після закінчення університету, коли почала більше заробляти, Оксана купила собі машину в кредит. Не «Мерседес», звісно, а скромну «Хюндай Гетц», вживану, але надійну. Із гордістю приїхала на ній у гості до матері.
Зараз у неї вже інша машина, але першу не забула. Недавно побачила її в місті на парковці — і очам не вірила, що ця «старушка» ще на ходу. Їздила б на ній і досі. Та… як то буває, закохалася. Перше кохання, перший досвід. Майже одразу він запропонував жити разом. Зняли невелику квартирку. Незабаром хлопець умовив Оксану продати машину.
«Вона стара, от-от розсипатися почне. Давай продамо і купимо нову, яка прослужить нам довгі роки», — умовляв він. — «Краще тепер продати, поки ще на ходу та виглядає пристойно».
Оксана згодилася. А як інакше? Чоловік краще розбирається в таких речах, ніж молода дівчина. Довірила йому самому зайнятися продажем. Щоб купити нову машину, довелося взяти кредит. Хлопець пообіцяв допомагати з виплатами. Як же Оксана тішилася новій «КІА»!
Але вийшло так, що їздив на ній переважно він. Відвезе Оксану на роботу — і їде по своїх справах. Допоміг із виплатою пару разів, а потім сказав, що грошей нема.
І все б нічого, кохала вона його, виправдовувала, аж одного разу сусідка зупинила її у дворі й запитала, чи знає вона, що її хлопець приводить до квартири дівчат?
«Своїми очима бачила, як під’їхали на машині, у обіймах увійшли до під’їзду й вийшли через три години».
«Так, знаю. Це…» — Оксана від раптової образу й злості не знайшла слів. — «Вибачте, я поспішаю», — пробурмотіла вона й швидко пішла до під’їзду.
«Ганьби його, дівчино, поки не пізно», — гукнула їй услід сусідка.
Дома Оксана дала волю гніву та сльозам. Коли хлопець прийшов, вона забрала в нього ключі від машини й виставила за двері.
Залишилася вона сама: із машиною, із кредитом. По вечорах прибирала в офісі, де працювала, аби ніхто з колег не дізнався. Набрала учнів і займалася репетиторством, викладала англійську. Додому ледве приповзала, але з кредитом розплатилася швидко. А потім вирішила взяти квартиру в іпотеку.
Якось приїхала до матері у відпустку. Після великого міста рідне містечко здалося зовсім маленьким і постарілим.
«А чому ти сама? Роки йдуть, молодість не вічна. Невже ніхто не подобається? Адже гарна, з машиною», — поважно сказала мати.
І Оксана, у пориві жалі до себе, розповіла їй про свій невдалий досвід.
«Надто ти довірлива. Я ж казала, що у великому місті одні спокуси та шахраї. Книжки про кохання читаєш, а в житті все інакше. Нема вже лицарів. Кожен норовить жити за рахунок принцес. Ну не бійся, щА потім вона зустріла його — скромного вчителя музики, який не обіцяв золотих гір, але дивився на неї так, ніби вона була його світлом.
