**Щоденник Лесі Бойко**
Було пізно, коли Леся поспішала додому. Талий сніг мінявся на льодовицю, під ногами ковзалося, немов на маслі. Біля дороги стояли калюжі, а автомобілі, мчачи повз, оббризкували перехожих брудною водою. Леся трималася подалі від краю тротуару.
Дійшовши до хати, вона відчула, як спина промокла від поту, а ноги гули від втоми. Взуття протікало — пора було купити нові чоботи.
У передпокою Леся безсило впала на пуф. Зняла боти й пошевелила пальцями у мокрих колготках. «Хоча б гарячого чаю з лимоном, щоб не занедужати», — подумала вона. Та не встигла поставити чоботи біля батареї, як почула стукіт у стіну. Так мати кликала її — ложкою по стіні. Леся зітхнула й пішла до матері.
— Що, мамо?
Мати щось невиразно промурчала у відповідь.
— Я була на роботі, — Леся підійшла до ліжка, поправила зіслану ковдру. В повітрі стояв різкий запах сечі. «Підгузник переповнений», — зрозуміла вона.
Вона дістала новий підгузник із упаковки біля ліжка, відкинула ковдру. Подолавши нудоту від запаху, Леся змінила його. Увесь цей час мати бурчала. Говорити вона не могла.
— Ось і все. Зараз приготую вечерю й нагодую тебе.
Леся підняла з підлоги важкий підгузник і вийшла з кімнати, ігноруючи матчині звуки. Вона давно привчилася не скаржитися. Це нічого не змінило б, лише додало б їй біди.
*…*
Колись у них була звичайна родина. Батько очолював кафедру в університеті, мати сиділа вдома. Але одного дня все розвалилося. Леся закінчила десятий клас, її брат Андрій склав сесію на третьому курсі, коли батько раптово помер.
Одна з абітурієнток спробувала дати йому хабаря, щоб влаштувати сина на бюджет. Та батько був принциповим — відмовив. Тоді жінка наклепала на нього, мовляв, гроші взяв, а місця не дав. Розпочалися перевірки. Серце не витримало — батько помер від інфаркту по дорозі до лікарні.
Мати не змогла пережити втрату. Вона почала з’їдати себе, забувала про Лесю та Андрія, годинами дивилася в одну точку. Потім раптом бігла на кухню, готувала вечерю — немов чекала, що чоловік ось-ось повернеться з роботи.
Раніше до них двічі на тиждень приходила дівчина Оксана, прибирала, ходила на ринок. Але після смерті батька коштів не вистачало. Лесі довелося взяти все на себе. Тому мати й сприймала її як покоївку, називала Оксаною, віддавала накази.
Усе, що батько залишив, швидко розтратили. Мати не вміла економити — купувала собі сукні, прикраси. До них часто приходили гості, колеги батька, і навіть тепер мати змушувала Лесю готувати «святковий стіл», а потім лаялася, що забагато їжі.
Андрій першим заговорив: Лесі треба йти працювати. Якщо він кине навчання — його відразу заберуть до армії, а так він закінчить університет і допомагатиме. Тоді це здавалося єдиним виходом.
Леся кинула школу. Вона вміла грати на фортепіано, тому влаштувалася до дитячого садка вести музичні заняття. Платили мало, але вона могла відвідати матір у перерві, коли діти спали.
Коли Андрій закінчив університет, він подався до Києва. Обіцянки допомагати грошима швидко забулися. На прохання Лесі про допомогу він відповідав: «Мені самому важко».
СтосуВона йшла по вулиці, вітер розвіював її думки, і вперше за довгі роки Леся відчула себе вільною.
