— Скільки вам років? — пластичний хірург Ярослав Григорович Коваль уперто дивився на гарне обличчя Марії.
Вона крізь вії глянула на нього, посміхнулася, потім відвела погляд і знову зустрілася з ним очима. Скільки він уже бачив таких жіночих хитрощів у цьому кабінеті? Щойно питав про вік — і жінки миттєво згадували, що перед ними не лише лікар, а й чоловік, молодий та привабливий. Марія не стала винятком.
— А вам скільки б ви дали? — жартівливо запитала вона.
Він суворо зморщив брови.
— Двадцять дев’ять, — без коливань збрехала Марія.
Чомусь саме ця цифра лякала жінок найбільше.
— Тридцять дев’ять, якщо бути точним, — беземоційно поправив її Коваль, із співчуттям все ж знісши пару років.
— Вас не обдуриш, пане докторе, — сказала Марія, оцінивши його такт.
— Нащо ж ви намагаєтесь мене обдурити? Я лікар, а не потенційний наречений. Ваш вік мені потрібен зовсім для іншого. Якби вам справді було двадцять дев’ять, ви б навряд чи прийшли до мене. Ви добре виглядаєте для свого віку. Я навіть сказав би — чудово.
— Ви страшна людина. Бачите нас наскрізь, немов рентген, — знову жеманничала Марія.
— Це моя робота й досвід.
— Вашій дружині пощастило. Ви розумієте жінок.
Коваль хотів сказати, що ще не одружений, але передумав.
— То нащо ви прийшли? Ви не потребуєте пластики. Поки що.
Від компліменту в очах Марії відсвітив інтерес.
— А якою ціною мені вдається це, не хочете запитати? Так, у мене заможний чоловік. Мені доступні найновітніші процедури й косметика, яка, до речі, коштує чимало. Але я втомилася годинами тренуватись, потім лежати у косметолога під масками та омолоджуючими еліксирами. Я не живу, а намагаюсь втримати час. Я втомилася, — повторила вона.
— Тож відпустіть час. Не треба виглядати краще, ніж ви є насправді.
— Вам легко говорити. Ви чоловік. Вам не треба рахувати зранку зморшки, калорії, сидіти на дієтах. А хто нас до цього підштовхує?
— І хто ж? — підіграв Коваль.
— Ви, чоловіки. Ви почуваєтесь впевненішими, коли поруч молода й гарна жінка. І чим старшими стаєте ви, тим молодших собі обираєте.
Марія знову зітхнула. Він бачив у її очах втому, але й непохитність.
— Я з маленького містечка. Батько працював на фабриці, а коли її закрили — пішов у котельню. Я з дитинства мріяла втекти звідти. У Київ.
Коваль мовчав. Він і сам приїхав із глушини.
— У театральне мене не взяли. Але я знайшла роботу. На ринку. Потім трапився мій чоловік. Я була молода, відчайдушна… Він дав мені усе: квартиру, гроші, подорожі. Я вирвалася з того життя.
Але потім вона увійшла до його офісу без запрошення і побачила те, чого не хотіла бачити.
— Я зрозуміла, що старію, а навколо повно молодих дівчат, які готові зайняти моє місце. Я не можу з ними змагатися. Якщо він мене покине — другого щасливого квитка вже не буде.
Коваль слухав і відчував її біль.
— Ви могли б кинути Київ, гроші, славу? Поїхати в село і стати звичайним лікарем?
Він не відповів. Вона і не очікувала.
Операція мала бути простою. Але щось пішло не так. Її серце зупинилось.
Розслідування тривало довго. Але винним його не визнали. Вона приховала алергію.
Чоловік Марії приходив із погрозами. Коваль зрозумів — час їхати.
Він покинув Київ. Оселився в маленькому містечку, став звичайним хірургом. Одружився, народив дитину.
І кожну ніч йому снилася Марія.
А коли дружина заговорила про пластику після пологів — він із серцем заборонив навіть думати про це.
