Олена пішла крізь кімнати, перевірила, чи вимкнено все, залишаючи за собою порядок. Обожнювала повертатися у чистоту. Навіщо вибиратися зі свого затишного раю? І нащо? Живе, як у санаторії — що хоче, те й робить. Але якщо не поїде, донька образиться. Поїздка до моря — це її подарунок Олені на день народження.
Вона зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замка. Потягла ручку, переконалась, що двері міцно замкнені, і постукала у сусідські.
— Вже їдеш? — запитала сусідка Марія.
— Так, ось ключі принесла. — Олена неохоче простягнула звʼязку.
— Не хвилюйся, квіти полью, за домом придивлюся. Відпочивай на здоровʼя й не турбися. — Марія всміхнулась. — Щаслива тебе доля, донька путівку купила, мамо. А мій Мирослав тільки й думає про пляшку. Була сімʼя, був дім — усе прогуляв…
Олені було шкода сусідку, але лише зараз вона усвідомила, як небезпечно залишати їй ключи від своєї оседи. А раптом її син залізе до неї? Нічого цінного в неї, звісно, нема, але кожна річ коштує грошей. І невимовно неприємно, якщо хтось поширятиме її речі, торкатиметься їх. Полякалася, що не домовилася з кимось іншим придивити за домом. Але вже пізно змінювати рішення. І ображати Марію недовірʼям не хочелося. Скіроки разів вона їй виручала.
Сусідка помітила вагані на обличчі Олени.
— Не бійся, ключі сховаю, Мирославу не скажу. Поїзджай. Усе буде добре, — пообіцяла вона.
Олена кивнула і потягла валізу до сходів.
— З Богом! — гукнула вслід сусідка і замкнула двері.
До вокзалу Олена дійшла пішки — не вибирати ж таксі лише через дві зупинки. А у тролейбус лізти з валізою — тільки людей турбувати. Через підземний перехід вийшла до платформ. Саме стояв прохідний потяг. Пішла взімж вагонів, вишукуючи сьомий. Нарешті знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб не метушитися потім.
«А якщо нумерація вагонів з іншого кінця?» — раптом злякалася Олена. «Нічого, диспетчер заявВона зрозуміла, що це останній шанс знайти щастя, і з легким серцем стиснула руку Вікторові, згодуючись залишитися біля моря, де тепер буде їхній спільний дім.
