Здається, ми й не розставались…
Щодня Соломія йшла додому з надією, що Олег повернеться. Знала, що ключів у нього немає — залишив, коли пішов. І все одно сподівалась: відчинить двері й побачить у передпокої його кросівки. Але дива не сталося.
Жили вони разом два роки. Він заповнив порожнечу після смерті мами. Навіщо вона почала ту розмову?.. Між ними з самого початку не було пристрасті. Просто було добре разом. Але Олег не робив пропозиції, не говорив про майбутнє — про їхнє майбутнє.
— А що далі? — спитала Соломія одного разу.
— Ти про штампа у паспорті? А що він змінить?
— Для жінки це важливо. Якщо для тебе — ні, то, може, розійдемось? — сказала вона напівжартом, щоб налякати, підштовхнути його до рішення.
— Тоді розійдемось, — раптом відповів він і пішов.
Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутися? Але якщо чоловік так легко пішов, значить, не кохав.
Він з’явився в її житті саме тоді, коли вона залишилася зовсім одна. Два роки тому водій «Газелі» відчув біль у серці, не впорався з керуванням і врізався в зупинку. Мама й ще одна жінка загинули на місці, решті пощастило більше — вони постраждали, але вижили. Водій помер у лікарні, коли дізнався, що через нього загинули люди. Обширний інфаркт.
Про це розповідали у всіх новинах. Після похоронів Соломія ходила, як уві сні. Сама ледь не потрапила під машину Олега. Він встиг загальмувати, вийшов і почав кричати, а потім побачив її обличчя й замовк, відвіз додому і залишився з нею.
Він був молодшим на три роки. Різниця невелика, але їй здавалося, що між ними — ціле десятиліття. Він нічого не планував, жив одним днем, від розмов про дітей відмахувався. «Які діти? Встигнемо. Сонечко, хіба нам погано удвох?» — сміявся Олег.
А їй хотілося звичайної родини, дітей, разом вибирати коляску та розпашонки. Його дратували такі розмови.
Дома вона навмисне не діставала телефон із сумочки, щоб не дивитися на нього щоразу. Ледь стримувалася, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, щоранку з замиранням серця перевіряла повідомлення. Олег не писав.
Знову порожній самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Соломія думала про своє, навіть не розуміючи, що відбувається на екрані. Тому не відразу почула приглушений дзвінок із передпокою. Довго не могла знайти телефон у сумці — заважали гаманець, розческа, жіночі дрібниці. Нарешті, дістала, але дзвонив не Олег. Вона відповіла, думаючи, що у нього мог розрядитися телефон чи він потрапив у аварію…
— Соломія? — почувся немолодий жіночий голос.
І їй одразу стало байдуже, хто дзвонить і навіщо.
— Це сусідка твоєї тітки Оксани. Оксана сьогодні вранці померла.
Яка тітка Оксана? Яка сусідка? Про що взагалі говорить ця жінка? І раптом у голові спалахнуло спогад з дитинства. Маленька й кругла, наче Пампушка. Вона закривала рот рукою, коли посміхалася. У неї не було передніх зубів — чоловік вибив п’яний. Від неї пахло печкою і пирогами.
Соломія з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до тітки Оксани. Але мама сказала, що більше вони туди не поїдуть. Вона вже не пам’ятає чому. А потім забула й саму тітку Оксану.
— Ти мене чуєш? — спитав чужий голос.
— Так. А від чого вона померла?
— Лікар сказав, що тромб відірвався. Лікарня у райцентрі, там не такі спеціалісти, як у місті. Можна було її вдома залишити, але спека стоїть… Ти приїдеш?
— Коли похорони? — спитала Соломія.
Нікуди вона не збиралася їхати.
— Післязавтра, на третій день, як треба. Якщо не можеш, скажи, ми перенесемо…
— Не треба, я приїду. Скажіть, як до вас дістатися, я не пам’ятаю, — із зусиллям зізналася вона.
— Зрозуміло, — зраділа жінка. — Звідки тобі пам’ятати? — Село Засілля. Автобусом години дві, машиною швидше.
— Я автобусом, — сказала Соломія, згадавши, що Олега з машиною вже немає.
— Біри квиток до села Вербове, до нас автобус не ходить, треба йти пішки. Може, зустріну?
— Не треба.
— Приїжджай. У неї, окрім тебе, нікого більше немає…
«Я не поїду. Навіщо? Я майже не пам’ятаю тітку Оксану. Звідки взагалі ця сусідка дізналася мій номер?» Соломія відчинила шафу. На очі потрапила сукня, у якій вона ховала маму. «Мамо… Вона б поїхала».
Крадькома вона взяла довгу синю спідницю в білий горошок і чорну блузку. Все інше було надто яскраве — для похорон не підійде. Склала одяг у сумку.
Вранці пішла на роботу і написала заяву на три дні за свій рахунок. Як і треба.
— Якщо потрібно більше, подзвони, — сказала начальниця зі співчуттям.
Соломія повернулася додому, зібрала всеТітка Оксана віддала їй не лише старий будинок, а й щось набагато важливіше — відчуття, що десь у світі завжди є місце, куди можна повернутися.
