Вони сиділи на набережній і спостерігали, як качки ловили у польоті шматочки буханки, кидані дітьми. Сесія позаду, попереду два місяці свободи: ні пар, ні нудних лекцій, ні виснажливих заліків.
— Що плануєш робити? — запитав хлопець, не відводячи погляду від сріблястої доріжки на воді.
— Висипатися, читати, гуляти… — без вагань, як добре вивчений урок, відповіла дівчина. — А ти? Додому поїдеш? — спитала вона раптом засмучено, з тривогою дивлячись на нього.
— Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, ніколи не був. Однокласники приїжджали засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів і медуз, а я… У батьків завжди не було грошей. А коли померла мама, тут уже не до моря стало.
— А ми щороку їздили в Одесу, коли з нами жив тато, — промовила дівчина, дивлячись у далечінь, ніби там можна було побачити щасливе минуле. — А що, у тебе з’явилися гроші? — зацікавилася вона, повертаючись до реальності.
— Ні, але можна позичити.
— У кого? Половина наших уже в дорозі додому, а решта відзначають кінець сесії на стипендію. Та й віддавати потім треба, — Соломія докірливо глянула на Гліба.
— Потрібно небагато, щоб не з голоду вмерти і на квитки. Там же тепло. «І під кожним кущиком готовий і стіл, і дім», — процитував він рядки з відомої байки. — Житло можна зняти дешево. А гроші я поверну, зароблю. Просто час потрібен.
— Звідки ти знаєш? В сезон дешевого житла не знайдеш. Жартуєш. Матрац під деревом коштуватиме, як номер у готелі. А чим байка закінчилася, пам’ятаєш? — повчально запитала дівчина.
— Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш? — Гліб обернувся до неї і вловив збентежений погляд Соломії.
— Навряд. Мама ні за що не відпустить, — зізналася дівчина.
Одна з качок розправила крила, злякавши інших. Дівчина з хлопцем відволіклися на неї. Качка вполювала кілька шматочків буханки й, задоволена, відплила геть.
— Зараз. — Гліб дістав телефон із задньої кишені джинсів і набрав номер. — Серега? Так, здав… Неважливо, головне — здав. Послухай, позич тисячу гривень… Ні? А скільки є? І все?.. Добре, давай. Вечором будеш вдома? Забіжу. Ну ось, гроші є. Поїдеш? — знову спитав Гліб, ховаючи телефон.
— Ти серйозно? До осени всі квитки на поїзди давно розкуплені, — скептично сказала Соломія.
— Можна їхати з пересадками, автостопом. Скажи краще, що злякалася, — усміхнувся Гліб.
— Я не злякалася, — з викликом відповіла вона. — Просто… мама не відпустить.
— Ти з глузду з’їхала? Удвох з хлопцем? На південь? Знаєш, які дівчата туди їздять? Ні, про це не може бути й мови, — різко сказала мама.
— Мам, я доросла. Не змушуй мене втікати. — Голос Соломії задрижав.
— Що ти говориш? Втекти від рідної матері? І заради кого?
— Я кохаю його, мамо, — тихо сказала дівчина.
— Доню, у тебе все попереду. Навіщо поспішати? Закінчиш навчання, тоді й поїдете, — відповіла мама.
Соломія схлипнула.
— Я не хочу, щоб ми розлучалися ворогами. Їдь, тільки пообіцяй: якщо щось станеться, негайно подзвониш.
— Обіцяю, мамо. — Соломія підбігла й обійняла її. — Я піду збиратися? Ми виїжджаємо завтра вранці.
— Як? Я думала, ти хоча б познайомиш нас…
— Він зайде за мною, побачиш його. Він гарний хлопець.
Мама похитала головою й пішла на кухню, гризома сумнівами.
Ранком пролунав дзвінок у двері. Мама відчинила й здригнулася. На порозі стояв симпатичний хлопець із рюкзаком.
— Доброго ранку. Я Гліб.
Соломія виглянула із ванної.
— Ми зараз! — і потягнула його за руку до кімнати.
Через кілька хвилин вони вийшли, Гліб ніс її рюкзак.
— Нам час. Не хвилюйся, я дзвонитиму. — Соломія поцілувала маму в щоку.
— А сніданок?
— Якщо можна, дайте нам із собою бутерброди, — усміхнувся Гліб.
Мама винесла пакет із їжею.
Вони їхали два дні, стомилися від спеки, але коли побачили море, забули про втому й побігли до води, знімаючи взуття на ходу. Купалися, засмагали, гуляли.
Але через два тижні радість згасла. Вони втомилися одне від одного. Почали сваритися.
На вокзалі, прощаючись, вони забули про все. Гліб їхав далі, до батька. Вона не могла відпустити його.
— Я щодня дзвонитиму, — обіцяв він.
Але потім дзвінки стали рідшими, коротшими.
— Ти серйозна? — спитав він, коли вона сказала про вагітність.
— Я не знаю, як так вийшло…
— Даш, ми не можемо зараз. Нам вчитися.
Вона не чекала радості, але його холодність вразила її.
— Ти права, — сказала вона.
Дома вона розповіла мамі. Вони довго плакали.
Роки минулиВона глянула у вікно, де світанок вже розчиняв смуги млихлого снігу, і зрозуміла: не треба нічого повертати — життя просто йде далі.
