**Запис у щоденнику**
Сонька заснула ледве над світанком. Прокинувся від сонячного проміння, що заливало кімнату, а біля ліжка стояв Богдан і посміхався.
— Я всю нічь чекала. Де ти був?
— Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не трапилося. Приводь себе до ладу, підемо снідати до кав’ярні, — промовив Богдан.
На дворі було тепло, немов ще літо.
— Морозива хочеш? — Не чекаючи відповіді, він підійшов до кіоску й купив улюблене Солодкине у вафельному стаканчику.
— У тебе гарний настрій. Виграв у карти? — спитала Сонька, облизуючи верхівку десерту.
— Не вгадала. Маю одну ідею. І для неї знадобиться твоя допомога.
— Але ти ніколи не брав мене із собою. Що робитиму?
— Нічого. Просто будь поруч. Якщо не хочеш, впораюся сам.
— Ні, я з тобою, — поспішно згодилася дівчина.
— Так і знав. Вибирай білу сукню, — знизнувши плечима, сказав Богдан.
— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — зраділа вона, навіть забувши про морозиво.
Жодній жінці Богдан не дозволяв згадувати про шлюб. Але Сонька була іншою — його талісманом, що приносив удачу. Рік тому він відбив її від трьох хуліганів на вокзалі.
Сонька жила з матір’ю у маленькому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало гірше, коли вона привела до дому чоловіка, сказавши, що тепер він житиме з ними. Сожитель почав дивитися на доньку, а одного разу намагався затягнути її до ліжка. Вона втекла, сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей немає, рідних теж. Що робити? Куди йти? На вокзалі її помітила шайка хлопців, які шукали «лохів». Все могло закінчитися жахливо, але на крик прибіг Богдан і врятував її. Відтоді вони разом.
Сонька закохалася. Високий, статний, добре одягнений, він викликав довіру одним лише поглядом. Він не приховував, що займається не повністю чесними справами, але її в це не втягував.
Вони сіли на лавку біля річки. Морозиво швидко топилося, стаканчик розмок, солодка вода піла по долоні й капала на спідницю.
— Трясця! — Сонька схопилася, відводячи руку.
— Та кинь його, — лениво примружившись, сказав Богдан.
Вона викинула стаканчик у смітник, злизала залишки морозива. «Яка ж вона ще дитина», — подумав він із ніжністю.
— Справа вигідна, але треба все обдумати. Помилка — і всьому кінець. Парню з нареченою довіряють швидше.
— З нареченою? — перепитала вона.
— Ти ж невіста. — Він обійняв її за плечі, і Сонька притулилася.
— Вчора дізнався про одну стару. Нікого в неї немає — чоловік давно помер, син загинув у зоні АТО. Вона постійно забуває про це і чекає його з роботи. На пальці носить перстень — ніколи не знімає. Гадаю, такого добра у неї чимало.
— Ти хочеш вкрасти коштовності? — здогадалася дівчина.
— Ні. Вона сама їх віддасть. Ми прийдемо як онук із нареченою. Розумієш? Твоя задача — щоб вона захотіла подарувати тобі «цяцьки» на весілля.
У Богдана були принципи. Соньці стало шкода стару. Одне діло — обманювати багатіїв, інше — самотню жінку. Вона задумалася.
— Купи скромну сукню, яка їй сподобається, — не помітивши її вагань, сказав Богдан.
— А якщо вона здогадається? Не впізнає тебе?
— Пам’ять у неї погана. І сина давно не бачила.
Через два дні вони стояли перед дверима старої цегляної хрущівки. Богдан окинув Соньку останнім поглядом — скромний вигляд його влаштовував.
— Мовчи, гаразд?
Вона кивнула.
Він натиснув дзвінок. За дверима зашаріло, щовкнув замок. Сонька очікувала побачити стару, але перед нею стояла невисока жінка з сивими волоссями, заколотими крабом.
— Вам кого? — прищулилася вона.
— Вас, якщо ви Ганна Степанівна Шевченко. Можливо, це дивно, але я ваш онук, — серйозно сказав Богдан.
— Я не розумію… Мій син не був одружений.
— Можна зайти? — Він посміхнувся, і вона не могла спро— Проходьте, — зітхнула Ганна Степанівна, і в той момент Сонька зрозуміла, що не зможе зрадити цю добру жінку, котра так довіряла їм, навіть коли сумніви гризли її серце.
