За вечерею батько раз-по-раз кидав на сина незадоволені погляди. Олег здогадався — мама сказала йому, що після школи він збирається вступати до київського університету.
Батько різко відсунув порожню тарілку й уперто подивився на сина. “Зараз щось буде”, — подумав Олег. Йому хотілося провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під сердитим поглядом батька макарони застрявали в горлі — ні ковтнути, ні виплюнути.
Врятувала мама. Вона відволікла батька, поставила перед ним кружку з чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Олег, підводячись зі столу.
— А ну сідай! — грізно гукнув на нього батько.
Олег знав, що з батьком краще не сперечатися, тому послухався.
— Мені уроки треба робити… — почав він.
— Встигнеш. Мати сказала, ти до Києва збираєшся. Чого тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти втекти вирішив?
— Я не втікаю… — пробурмотів Олег.
— Ще й відповідаєш! Що там, медом намазано, у твоєму Києві?
— Там більше можливостей зробити кар’єру. Я архітектором хочу стати, а в нас тут такого факультету немає, — Олег теж підняв голос.
— Сашко, хай їде, вчителі його хвалять, — заспокійливо промовила мама й поклала руку на плече батькові.
— У нас немає грошей, щоб оплачувати твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Відчуття різниці є? — розпалювався батько.
— Я на бюджет вступлю, — уперто сказав Олег. — Я все одно поїду.
— Сашко, заспокойся, не завтра ж він їде, ще іспити попереду. Іди, сину, уроки роби, — мама показала очима на двері. Олегові не треба було повторювати двічі — він миттєво вийшов із кухні.
— Годі йому потурати! Виростили на свою голову. На старості склянку води не буде кому подати…
Олег завмер біля дверей своєї кімнати й слухав, тримаючись за ручку.
— Заспокойся. Рано ти про старость заговорив. Київ поруч, всього три години на електричці, приїжджатиме…
Батько щось невиразно буркнув.
— Пий чай, а то охолоне. Підсолодити? — спитала мама.
— Та годі вже, ніби з малим… Я сам… — роздратовано відповів батько.
Здавалося, буря минула. Олег замкнувся у своїй кімнаті. Серце співало в грудях. Кінець березня, попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, його чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне всього…
Після випускного Олег з мамою поїхали до столиці подавати документи. Мамина двоюрідна сестра, негарна, самотня жінка, зустріла їх неласкаво. Покритикувала, що всі їдуть до Києва, а він же не гумовий…
— Ну що ж, нехай живе. Мені веселіше буде. Тільки в мене тиск, погано сплю. Пізно не приходи, нікого до хати не водь. Сніданок приготую, вечерею поділюся, а вдень сам харчуйся, де хочеш, — пояснювала правила тітка.
Мама лише кивала.
— А скільки візьмеш за проживання? — обережно спитала вона, сподіваючись, що тітка відмовить або образиться. Яка плата між родичами? Але не тут-то було.
— Сама розумієш, це Київ, а не ваше… — тітка зі кривила тонкі губи. — Тут життя дороге. То й не сердься… — і назвала суму, астрономічну за мірками їхнього містечка.
Мама ахнула, переглянулася з сином.
— Мамо, я краще в гуртожиток…
— Та що ти, сину. Яка там навчання? Гроші з батьком присилатимемо, не хвилюйся. Ти вчися.
— Ось як заговорила. Давно що в Києві живе, а вже вибагливості позаводила. Тільки батькові про гроші не кажи. Сама з ним розберуся, — зітхала мама в електричці по дорозі додому.
Олег вступив. Приїхав до Києва за кілька днів до початку занять, щоб оглянутися й облаштуватися. Їздити з окраїни до університету доведеться із пересадками, звісно, довго й незручно. Але все одно це Київ!
Він виходив із дому зранку й гуляв містом аж до пізнього вечора. На Печерських пагорбах у нього перехопило дух від краси й панорами столиці, що розгорнулася перед ним. Поруч зупинилася група туристів, молода гарна екскурсовод почала їм щось розповідати.
Олег підійшов ближче, щоб краще чути. Екскурсовод помітила його, але нічого не сказала. Потім група пішла, а вона затрималася, щось дивилася в телефоні.
— Цікаво ви розповідаєте, — сказав Олег.
Вона посміхнулася й спитала, звідки він приїхав.
— Так помітно? — засмутився він.
— Приїжджих видають очі — збентежені й захоплені.
Олег розповів, що приїхав вчитися, та живе на околиці, а це зовсім не те, що центр Києва. У нього було відчуття, що він навіть не виїжджав із свого невеличкого міста. За розмовою вони й не помітили, як зійшли з пагорбів.
— Я тут живу, — раптом сказала його супутниця. — Втомився із непривички? Гаразд, ходімо до мене, чаю наАндрей випив чаю, дивлячись у вікно на дощ, і зрозумів, що справжнє щастя завжди було поруч — у теплі домівки, вірності та простих речах, які він колись не помічав у своїх мріях про велике місто.
