**Наречений**
Після вечері Оксана сіла, підтягнувши ноги до себе, і взяла книгу. Лише почала занурюватись у пригоди героїні, як у кімнату увійшла мати з дзижчачим телефоном у руках. На екрані ширилась усмішка Марічки Коваль.
Оксана неохоче відклала книжку й піднесла телефон до вуха, кинувши матері виразний погляд. Та, нарешті, зрозуміла, що заважає, і вийшла з кімнати. Оксана жодним чином не сумнівалась — мати стоятиме за дверима й підслуховуватиме.
Хвилин п’ять вони з подругою базікали про дрібниці. Потім Марічка сказала, що запрошує її на день народження, який святкуватимуть у суботу на дачі.
— Та в тебе ж він був місяць тому? — здивувалась Оксана.
— Та яка різниця? Я готова святкувати щодня. Це просто привід зустрітись.
— Навіщо? Можна ж просто зустрітись без причини, — відповіла Оксана.
— Ні, має бути інтрига, очікування. Приїжджає друг мого Андрія з Німеччини. Він не знає, коли в мене день народження. Розуміє, що до нього тепер підвищена увага, і може відмовитись зустрітись просто так. А свято — це вже серйозно. Льоля, ну, моя подруга, пам’ятаєш її? Так верещала, коли дізналась, що він приїде. Він чи то режисер, чи ще хто, неважливо. Пов’язаний з кіно. А Льоля дуже мріє зніматись. Пристала, як кліщ, не відчепишся.
— Ну, тоді зрозуміло. А я тобі навіщо?
— Та як то? День народження ж! — Марічка почала сердитись на нерозуміння подруги.
— Для масовки? — здогадалась Оксана. — А чому на дачі? Сніг ще не розтав.
— Ну не тупи, Оксанко. Аби не втік, — засміялась Марічка, вдоволена собою. — То поїдеш? Розважимось, шашлики спектем. У нас ялинка ще стоїть. Після Нового року не збирались туди. Та й снігу навалило — ледве проїхали. Ну, будь ласка, заради мене, — Марічка зробила вираз «білка в небезпеці», і Оксана уявила, як та випнула губу.
— Гаразд, — зітхнула вона.
Погодилась, бо до суботи ще чотири дні — за цей час може статись усе що завгодно. Наприклад, вона чи Марічка захворіють, і поїздка скасується.
Оксана поклала телефон, і в ту ж мить у кімнату увійшла мати.
— Куди вона тебе запрошувала?
— Мам, ти ж чула, — усміхнулась Оксана.
Мати анітрохи не зніяковіла.
— От і поїдь. А то вічно вдома сидиш. Скоро сорок, а ти не заміжня. Онуків не діждуся.
— Мам, женихи не проліски, на дачі не ростуть, — пожартувала Оксана. — Мені ще тридцять два, цілих вісім років до сорока. А діти мають народжуватись від любові, а не тому, що тобі онуки потрібні…
Мати стиснула губи, махнула рукою й вийшла, але за секунду повернулась.
— Цілими днями книжки. Живеш чужим життям, а своє минає. Книжкам дякуватимеш, коли стара будеш.
— Ти ж чула, я поїду. Привезу тобі онуків звідти, — знову пожартувала Оксана.
Мати образилась і похитала головою.
— Пробач, мам. — Оксана схопилась з дивана й обійняла її.
У п’ятницю знову подзвонила Марічка, нагадала про поїздку, сказала, що треба вдягтись гарно, аби перед іноземцем сорому не зазнати. Вони з чоловіком чекатимуть біля її будинку о сьомій.
— Чого так рано? — обурилась Оксана.
— Дорога далека, дачу протопити треба, приготувати… До вечора не встигнемо.
О шостій ранку пролунав будильник. Оксана не могла згадати, навіщо завела його так рано у вихідний. Тоді увійшла мати й сказала, що сніданок готовий.
Оксана згадала про дачу, про свято й стогнуче простяглась у ліжку. Прощай, спокійна субота. Плечилась у ванну, а коли через годину вийшла на вулицю, біля під’їзду вже стояв авто Андрія. Оксана сіла на заднє сидіння й похмуро привіталась.
— Не хмурся, висипся в дорозі, — ласкаво дозволила подруга.
Марічка цілу дорогу цвірінькала. «Як він з нею живе?» — подумала Оксана й незабаром справді заснула.
У дачному селищі було тихо й мальовниче. На ділянках лежав незайманий сніг, лише на дорогах чорніли сліди від шин. Значить, в цій красі вони не самі.
У домі справді стояла велика штучна ялинка. На мить Оксані здалось, ніби вони повернулись на два з половиною місяці назад і приїхали зустріти Новий рік. Андрій одразу взявсь за піч, запахло деревом, смолою й дитинством.
Не встигли дрова розгорітись, як під’їхали ще дві машини. Оксана з Марічкою спостерігали у вікно, як з однієї вийшли знайомі пару й Льоля. З іншої — високий незнайомець у окулярах.
— Це й той режисер? Щось не дуже схожий, — поділилась сумнівом Оксана.
— А ти бачила багато режисерів? — пожартувала Марічка.
Компанія йшла до будинку. Льоля стрибала, як козеня, провалювалась у сніг і реготала. Своїм голосним сміхом вона сповістила всіх сусідів про своє прибуття.
— Годі витр— Досить витріщатись, — сказала Марічка й перша відійшла від вікна.
Вона пішла до дверей зустрічати гостей, а Оксана вийшла на кухню й почала розкладати продукти.
— Твій друг справді режисер? — запитала вона в Андрія.
Він не встиг відповісти, як у будинку роздався галас, крики й Льолин захоплений сміх. Вона метнулась до ялинки. Незнайомець заніс на кухню пакети, потиснув руку Андрію й кивнув Оксані, затримавши на ній погляд.
— Допомогти? — запитав він.
На кухні відразу стало тісно й шумно. Весело тріщали дрова в печі, й Оксана подумала, що не помилилась, приїхавши сюди.
Перекусивши бутербродами, чоловіки пішли готувати мангал, а жінки взялись за салати. За столом лунали тости, Марічка приймала подарунки, не соромлячись. Потім почали танцювати. Льоля без сорому чіплялась до режисера Павла, який майже не пив і виглядав найтверезішим. Коли вона вийшла, він запросив на танець Оксану.
— Ви дійсно з Німеччини? Давно там живете? — запитала вона.
Павло намагався відповідати, але мусив перекривати музику, й Оксана замовкла. Повернулась Льоля, переключила пісню на швидшу й почала танцювати біля ялинки, ледве не впавши. Кілька ігранок розбилися, і всі кинулись збирати уламки.
Оксана хапнула куртку, швидко взула чоботи й вислизнула з хати. На дворі вже зовсім стемніло, і вона підняла обличчя до неба — у чорнильній темряві сяяли зорі, яких у місті майже не видно.
— Красиво, правда? — почувся голос за спиною.
Це був Павло.
— Давно не бачив стільки зірок.
— У Німеччині їх нема?
— Є, просто не дивився на небо. Тут вони ближчі, рідніші.
— Скучите за Україною?
— Спочатку хотів повернутись, а потім звик. Там свої плюси й мінуси.
— А над чим зараз працюєте? Яке кіно знімаєте?
— О, ви тут, — у дверях з’явився Андрій. — Ходіть, а то проґавите найцікавіше.
— Зараз, — відповів за обох Павло.
— Я бачу, вам теж не надто подобається, — сказав він, коли двері за Андрієм зачинились.
— Я швидко втомлююсь від галасу, — зізналась Оксана й похитнулась. — Шкода, що не втекти звідси.
— Чому? У мене машина. Хочете, поїдемо?
— Куди?
— Куди хочете. Наприклад, до міста. Відвезу вас додому.
— А речі? Марічка образиться.
— Потім подзвоните, вибачитесь, попросите привезти. Скажете, що я вас викрав.
— Ви серйозно? — Оксана подивилась йому в очі, шукаючи жарт.
— Поїхали, — рішуче сказала вона й перша пішла до калітки.
У будинку, мабуть, не почули шум мотора, а якщо й почули, то було пізно. Усі були п’яні й не кинулись у погоню.
Оксана відхилилась на сидінні й незабаром заснула. Прокинулась у місті.
— Вибачте… Надіюсь, я не хропіла? — сором’язливо запитала вона.
— Куди їхати?
Вона назвала адресу й пояснила дорогу.
— Я пам’ятаю місто, — перервав Павло.
— А де взяли авто?
— Орендував. Без колес почуваюсь голим.
Біля її дому Павло попросив номер телефону.
— Зателефоную завтра, — пообіцяв він. — Ви не схожі на своїх подруг.
Оксана не встигла запитати, що він мав на увазі, як він поїхав.
— Що трапилось? Ти ж казала, що повернешся завтра? — затурбувалась мати, коли Оксана увійшла.
— Усе добре. Будинок маленький, спати ніде, та й не люблю ночувати в гостях.
Наступного дня Марічка подзвонила й накричала:
— Грала скромницю, а сама жениха вкрала!
Оксана хотіла сказати, що це він її вивіз, але Марічка не слухала й відключилась.
Павло не дзвонив ні наступного дня, ні через три. «Навіщо брав номер, якщо не планував дзвонити? Хай їде до своїх Ґретхен. Скільки тут молодих дівчат, а мені вже за тридцять». Вона намагалась викинути його з голови.
У середу пішов мокрий сніг із дощем. Оксана йшла з роботи, схопившись у куточок, аби не замерзнути. Біля під’їзду просигналило авто. Вона не звернула уваги, але почула свій голос:
— Оксано!
Оглянувшись, вона побачила Павла.
— Ви?
— Вітаю. Я вас чекав. Давайте поговоримо в машині.
На вулиці було брудно й холодно. Поміркувавши, Оксана сіла.
— Я маю вам пояснити…
— Ви мені нічого не винні, — холодно сказала вона.
— Я не режисер. Працюю в IT, створював спецефекти для одного фільму, а Марічка вирішила, що я знімаю кіно.
— Чому не сказали тоді на дачі? Льоля мріє про кіно. Нечесно обманювати дівчину.
— Не знаю. Спочатку не зрозумів, потім було пізно.
Оксана зрозуміла, що перегинає.
— Льоля гарна дівчина, я вибачусь. Але… Я не подзвонив вам, бо вкрали телефон. Ваш номер не запам’ятав. Тому чекав тут, аби поговорити.
— Про що? — серце Оксани краєм відчуло надію.
— Я ж обіцяв подзвонити. Потім… Мар— Я пропоную вам поїхати зі мною, — сказав Павло, і в його очах спалахнула щирість.
