Усе буває
Оксана прокинулася за кілька хвилин до дзвінка будильника. Лежала, налаштовуючись на новий день, такий самий, як учора, тиждень, місяць, рік тому. Усе йшло рівно в її житті, заведеним порядком, без несподіванок.
Хоча ні… Кілька років тому син влаштував їй та чоловікові сюрприз. Вступив до університету й оголосив, що хоче жити окремо. Як вона переживала, відмовляла! Але він погрожував кинути навчання й піти до армії. Що робити? Змирились, навіть оплачували йому квартиру. Після закінчення університету син почав працювати й відмовився від допомоги батьків.
Оксана обережно підвелася, щоб не розбудити чоловіка, і пішла на кухню. Незабаром по квартирі поплив аромат свіжозавареного кави, справжньої, а не розчинного сурогату.
Коли на кухню зайшов чоловік, пахнучи гелем для душу, на столі його чекала чашка з паруючою кавою та тарілка із бутербродами. Омлетів та каш він не визнавав. Мовчки поснідав і так само мовчки пішов.
— Запізнюсь, сьогодні засідання вченої ради, — гукнув він із передпокою.
Оксана вийшла до нього, поправила краватку та комір сорочки, змахнула невидиму пилинку з плеча, ніби нанесла останній, найважчий мазок на картині. Це був особливий ритуал — тільки взимку вона поправляла на ньому шарф, а влітку краватку. І завжди змахувала ту саму невидиму пилинку з піджака, пальта чи кожуха, залежно від пори року.
Після його відходу Оксана привела себе до ладу, випила чаю з лимоном і сіла за ноутбук. Вона працювала вдома, перекладала статті та книги з англійської та французької.
Робота йшла легко, книга їй подобалася. Оксана то й дело звірялася зі словниками, підбираючи найточніші слова. Від роботи її відволів телефонний дзвінок.
— Оксано Миколаївно, доброго ранку. Це Ганна Іванівна з кафедри, — представилася незнайомка.
Почувши безликий голос викладачки з кафедри чоловіка, Оксана миттєво уявила собі високу, суху жінку років сорока п’яти.
— Доброго ранку. Що трапилося? З Тарасом Івановичем? — занепокоїлася вона.
— Ні, з ним усе гаразд. — Жінка зробила паузу. — Мені треба з вами поговорити. Я тут неподалік опинилася випадково. Можу зайти за п’ять хвилин. Вам зручно?
— Так, звісно, — відповіла Оксана, дивуючись, як викладачка могла опинитися поруч під час навчального дня.
Рівно через п’ять хвилин у двері подзвонили. Оксана відчинила й впустила гостю.
— Чаю, кави? — запропонувала вона.
— Не треба. У мене мало часу. Виникла вільна пара, ось я й…
Вони пройшли до кімнати й сіли на диван.
— Слухаю вас, — сказала Оксана.
— Мені неприємно вам казати, але мовчати більше не можу. Ваш чоловік зустрічається зі студенткою, милою дівчинкою років двадцяти. Живе з матір’ю-інвалідом, — почала Ганна Іванівна.
— Ощадіть мене від подробиць.
— Гаразд. Я випадково почула його розмову по телефону. Коротше кажучи, ця студентка чекає дитину. І ваш чоловік пообіцяв їй, що не покине, допоможе…
Оксана мовчала. Через хвилину, не дочекавшись питань, жінка продовжила.
— У нього й раніше були інтрижки. З Вірою Альбертівною, нашою викладачкою, з Наталкою з кафедри соціології… Вибачте, але мовчати далі не можу. Тепер ось ця двадцятирічна.
Пам’ятаєте, три місяці тому він мав летіти до Німеччини на конференцію? Так от, він нікуди не літав. Зняв будиночок на базі відпочинку під містом і три дні провів з нею.
— А ви як про це дізналися? — Оксана не вірила жодному слову. Відплата старої діви.
— Ви мені не вірите. Думаєте, стара діва заздрить, хоче й ваше життя зіпсувати, — ніби прочитавши її думки, сказала Ганна. — Погодьтеся, це непристойно. А якщо всі дізнаються? Він на тридцять років її старший, скоріше в дідусі буде, ніж у батьках. Це ж смішно.
Оксана отямилася.
— Дякую, я вас зрозуміла. Якщо у вас усе…
— Так-так, я йду, — схопилася з дивана Ганна.
Оксана провела гостю й довго сиділа, втупившись у одну точку. Працювати вона більше не могла. Занадто довго тривав спокій у їхньому житті. Чогось подібного вона й чекала. Ну ладно викладачки, але студентка… Як він міг?
Колись батько привів до них додому незграбного, худуватого студента в потворних окулярах. Він був керівником його диплома. Вони довго щось обговорювали в кабінеті батька, а потім разом обідали.
— Він самородок. Талант. Побачите, з нього вийде толк, — розхвалював батько студента.
Талановитий студент їв, не піднімаючи голови з тарілки, ніби мова йшла не про нього, й нишпорив поглядом на Оксану. Вона тоді вчилася на третьому курсі університету, на романо-германському факультеті. Звали його Тарасом. Він приїхав з маленького містечка на Волині. Батько взяв його під опіА коли Тарас раптом повернувся в кімнату і впав на коліна перед нею, благаючи про прощення, Оксана просто повернулась до вікна, де за вітряком гойдався молодий паросток картоплі — перша ознака нового життя.
