За вечерею батько то й кидав на сина невдоволенні погляди. Дмитро здогадався — мати розказала йому, що після школи він збирається вступати до київського університету.
Батько різко відсунув порожню тарілку й упритул подивився на сина. «Зараз буде щось», — подумав Дмитро. Йому хотілося провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під сердитим поглядом батька макарони застрявали в горлі — ні ковтнути, ні виплюнути.
Врятувала мати. Вона відволікла батька, поставила перед ним кухоль із чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Дмитро, підводячись із-за столу.
— А ну сідай! — гаркнув на нього батько.
Дмитро знав, що з батьком краще не сперечатися, тому послухався.
— Мені уроки треба робити… — почав він.
— Встигнеш. Мати каже, ти до Києва збираєшся. Чого тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти втекти вирішив?
— Я не втікаю… — пробурмотів Дмитро.
— Ще й заговорив. Що там, медом намазано, у тому Києві?
— Там більше можливостей. Я хочу стати архітектором, тут немає такого факультету, — Дмитро теж підвищив голос.
— Іване, пухай їде, вчителі його хвалять, — заспокійливо сказала мати, поклавши руку на плече батькові.
— Ми не маємо грошей, щоб оплачувати твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Чуєш різницю? — розпалювався батько.
— Я вступлю на бюджет, — уперто відповів Дмитро. — Я все одно поїду.
— Іване, заспокойся, не завтра ж він їде, ще й іспити попереду. Іди, сину, уроки роби. — Мати показала очима на двері. Дмитрові не треба було повторювати двічі — він одразу вийшов із кухні.
— Годі йому потурати! Виростили на свою голову. На старість і склянки води подати не буде кому…
Дмитро завмер біля дверей у свою кімнату й слухав, тримаючись за ручку.
— Заспокойся. Рано про старість заговорив. Київ поруч, усього три години на електричці, приїжджатиме…
Батько щось незрозуміло пробурчав.
— Пий чай, а то прохолоне. Посолодити? — спитала мати.
— Та годі, як з малим… Я сам… — роздратовано сказав батько.
Схоже, буря минула. Дмитро зачинився у своїй кімнаті. Серце співало в грудях. Кінець березня — попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, його чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне всього…
Після випускного балу Дмитро з матір’ю поїхали до столиці подавати документи. Двоюрідна сестра матері, некрасива, самотня жінка, зустріла їх недружньо. Поцікавилася, навіщо вони в Київ, що він не резиновий…
— Ну що ж, хай живе. Мені веселіше буде. Тільки в мене тиск, погано сплю. Не запізнюйся, нікого до хати не приводь. Сніданок приготую, вечерею поділюся, а вдень сам годуйся, де хочеш, — пояснювала правила тітка.
Мати лише кивала.
— А скільки візьмеш за проживання? — обережно спитала вона, сподіваючись, що тітка відмовить або образиться. Але не тут-то було.
— Сама розумієш, це Київ, а не ваше село… — тітка зниА потім, через роки, коли Дмитро дивився на онука, який сміявся у його обіймах, він усвідомив, що справжня родина — це не лише мрія, а вчинки, якими він ще може виправити минуле.