**Щоденник. Частина перша.**
Віталій сидів за кухонним столом, нудно втупившись у стіну. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Відітхнув і з огидою глянув на недопитий чай у склянці — розбавив його до межі. Закінчилась заварка, а грошей купити нову не було. Віталій підвівся, виплеснув застиглу рідину в раковину, промив склянку і випив ковток холодної води з чайника.
Як так вийшло? Адже колись було все: робота, квартира, дружина, дочка… І нічого не залишилось.
—
**Щоденник. Частина друга.**
Йому було п’ятнадцять, коли мати привела в будинок чоловіка. Притулилась до нього, тримаючи під руку.
*Це дядько Василь. Він буде жити з нами. Ми розписались,* — сором’язливо сказала вона, торкаючись квітчастого шовкового плаття.
Дядько Василь виглядав старшим за матір, був нижчий на зріст і дуже худий. Спокійно оглядав насупленого підлітка.
Віталій не був дурнем — здогадувався, що у матері хтось є. Вона часто виходила ввечері, брешучи, що йде до подруги. Поверталася із заплутаним щасливим поглядом, легким винуватим посміхом і стертою помадою. Йому навіть подобалося бути самому.
Усі казали, що мати у нього гарна й молода. Приємно було чути, хоча сам Віталій так не вважав. Мати є мати — не гірша за інших. Та невже молода? Усі, хто старше тридцяти, здавалися йому старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. А тепер у будинку з’явився дядько Василь. Невже їм удвох було погано? Віталій розвернувся і пішов у свою кімнату.
*Віталію!* — скрикнула мати, голос їй задрожав.
Він грюкнув дверима.
*Сину, він добрий, надійний, з ним нам буде легше. Не ревнуй, ти для мене завжди будеш найважливішим,* — казала мати, зайшовши пізніше до нього. *Я зараз приготую картоплю, повечеряємо. І поводись із ним пристойно.*
Вона літала навколо дядька Василя, щоки палали, погляд був у тумані. Віталій шалено ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишені. Відкуповувалась.
*Не сердься на матір. Вона у тебе хороша. Ти вже дорослий. Пройде кілька років — і в тебе буде своя родина. Думаєш, їй легко самій? Ось то ж бо й воно. Я її не скривджу,* — намагався поговорити дядько Василь.
Віталій мовчав, хоч розумів, що той правий. Треба віддати дядьку Василю належне — він ніколи не ліз у його шкільні справи, не допитувався, ким той хоче стати.
Закінчивши школу, Віталій оголосив, що не йде вчитися, а піде в армію, відчуваючи себе зайвим у новій родині.
*І правильно. Армія — гарна школа. Поважаю. Навчатися зможеш пізніше, заочно. Освіта потрібна. Послужиш — тоді й визначишся,* — твердо сказав дядько Василь, перебивши голосіння матері.
Через рік Віталій повернувся додому. Мати без кінця обнімала його, накрила святковий стіл, як годиться. Вперше він дозволив дядькові Василю теж обійняти себе. Випили нарівні, і Віталій швидко захмелів.
*Що робити думаєш?* — запитав дядько Василь. *До інституту пізно, заняття вже розпочалися. Що вмієш?*
*Дайте йому відпочити,* — вступилася мати, погладивши сина по плечу.
Віталій розповів, що в армії отримав права, може керувати майже будь-яким транспортом, ремонтувати теж уміє.
*Ось і добре. У мого друга автосервіс, поговорю, щоб взяв тебе. Зарплата пристойна, але працювати треба буде,* — сказав дядько Василь.
*Піду,* — відповів Віталій.
За місяць він отримав першу зарплату й оголосив, що хоче зняти квартиру й жити окремо.
*Не пущу!* — підскочила мати. *Хто тобі готуватиме? Компанії заводитимеш, жінок…*
*Не кричи, Людо. Сама молодою не була?* — зупинив її дядько Василь. *Він правий. Не до нас же дівчат приводити. Тільки знімати не треба.* Він вийшов у передпокій і повернувся з ключами. *Живи в моїй квартирі. Маленька, на окраїні. Після розлучення залишилась. Щоправда, там мешканці, але я подзвоню — виїдуть.*
*З жінками будь обережнішим. Квартиру при розлученні не розділять. І з горілкою не захоплюйся,* — наставляв дядько Василь.
Вислухавши, Віталій почав самостійне життя. Мати перший час привозила супи й котлети, поки він був на роботі. *Як же хлопець без гарячого?* Потім у Віталія з’явилася дівчина — і мати перестала їздити.
З Маріанною вони прожили майже два роки. Віталій вже вчився у політеху на заочному. Не пам’ятав, навіщо посварилися. Розійшлися легко. Йому навіть здалося, що вона спеціально спровокувала сварку.
Були й інші дівчата, поки не зустрів рудоволосу красуню Оксану. Хлопці очі витріщували, коли вони йшли разом. Віталій ревнував, а Оксана сміялася й дражнила його.
Залишався рік навчання. БНаступного ранку, дивлячись, як перше сонце торкається вікон нової квартири, Віталій усміхнувся — життя, здавалося, почалося знову, і цього разу все буде інакше.
