Дрібний дощик кропив обличчя, залітаючи в очі. Соломія йшла, мріючи швидше опинитися вдома. В голові мло, думки розпливалися, як стара потерта простирадло. Обминаючи чержаву калюжу, вона ледь не підсковзнулася на рідкому болоті біля краю тротуару. «Годі випендрюватись. Не дівчинка. Час переходити на взуття без підборів».
Ось, нарешті, і дім. Соломія відкрила кодові двері під’їзду. В ніс вдарило сухим запиленим теплом від батареї, яка з настанням весни пекла на повну. Взимку б так. Ліфт повільно підняв її на шостий поверх. «Хворію, чи що? Зовсім немає сил», — подумала вона, притулившись до стінки кабіни.
У передпокої вона без сил впала на пуфік, притулилася спиною до стіни і заплющила важкі повіки. «Усе. Вдома!» — видихнула вона й одразу провалилася в темряву без звуків і запахів.
— Мам, ти чого без світла сидиш? Тобі погано?
Від звуку Олегового голосу вона здригнулася, але очі не відкрила.
— Ні, сину. Просто втомилася, — ледве ворочаючи язиком, сказала Соломія.
Відчувала, що син стоїть і дивиться на неї. Соломія з трудом розліпила повіки, але Олега поруч не було, зате на кухні горів світло. Соломія скинула туфлі, пошевелила звільненими від тісноти взуття пальцями ніг і встала. Її одразу гепнуло на вішалку.
— Мам! — Підбіглий Олег втримав її від падіння.
— Щось голова запаморочилася.
Олег допоміг їй дійти до дивана в кімнаті. Соломія сіла, відкинулася на спинку й витягла ноги. «Як же добре!» Очі самі заплющилися… За мить вона здригнулася, вириваючись із забуття, відкрила очі й зустріла тривожний погляд сина.
— Мам, з тобою все гаразд?
Соломія кивнула й попросила гарячого чаю. Олег неохоче пішов на кухню.
А вона згадала, як на роботі прокинулася на підлозі кабінету. Зовсім не пам’ятала, як упала. Тоді теж списала все на втому. «Відчуваю себе старою, а мені всього тридцять дев’ять. Може, і справді, хворію? Завтра схожу в поліклініку». Соломія зітхнула й пішла на кухню.
— Ти бліда. Голова болить? — Олег поставив перед нею кухоль із паруючим чаєм.
Соломія посміхнулася через силу.
— Просто втомилася, погода така, дощ. — Вона зробила маленький ковток. — Ти їв?
— Так, мам. Мені потрібно уроки доробити.
— Іди, усе добре. — Соломія маленькими ковтками допивала чай.
Потім переодяглася в м’який затертий халат і заглянула в кімнату сина. Олег сидів за столом, схилившись над книгою. Серце затопила ніжність. Найрідніша, кохана, єдина й уже зовсім доросла.
Соломія прикрила двері.
— Лікарю, що зі мною? Може, вітаміни прописати? — Наступного ранку Соломія сиділа в кабінеті лікаря.
Вона виспалася, але відчувала себе, як і раніше, розбитою й втомленою.
— Подивимося. Ось направлення на аналізи й на МРТ. З результатами одразу до мене. І не затягуйте. У вас у родині були онкологія, інсульт?
— Так. У батька онкологія, мама померла від інсульту. Тобто, це може бути… У мене син-школяр. У нього, крім мене, нікого немає. Мені не можна вмирати! — Крик Соломії відскочив від стіни навпроти, повернувся до неї й застряг грудями в горлі.
— Давайте не поспішати з висновками. До певних хвороб є схильність, але ви ще такі молоді… Чекаю вас. А поки випишу лікарняний, спокійно пройдете обстеження, відпочинете.
— Мам, ти була у лікарні? Що сказав лікар? — Коли Олег прийшов із школи, Соломія вже була вдома й варила борщ.
— Нічого не сказав, послав на обстеження. Тож завтра мене не буди.
Соломія дивилася, як Олег їсть. «Зовсім дорослий. А раптом у мене знайдуть щось серйозне? Рак, наприклад? Краще про це не думати».
— Мам, усе гаразд? Ти знову зависла.
Соломія здригнулася.
— Ти завжди якась загальмована, — сказав Олег.
— Задумалася.
Вночі не спалося. Як заснути, якщо з голови не йдуть страшні думки? Соломія раптом згадала дитинство, батьків, як вони пішли один за одним, коли вона вже навчалася в інституті. Тоді вона познайомилася з Олександром. Він був поруч, підтримував її. Олександр жив у гуртожитку, приїхав із іншого міста. Вони майже одразу почали жити разом.
Коли Соломія завагітніла, Олександр зрадів, одразу запропонував одружитися. Вирішили обійтися без весілля. У Соломії батьків уже не було, а мати Олександра жила далеко. До неї вони потім навідались у гості.
Звісно, не обходилося без сварІ з тих пір вони жили разом, обіймаючи життя як диво, яке мало бути.
