**Щоденник водія**
Сьогодні був один з тих днів, коли все йде не за планом. Паркую свого «Жука» біля офісу й спішу до входу. Попереду повільно йдуть дві дівчини, щось обговорюють. Біля дверей раптом зупиняються, закриваючи дорогу. Я без церемоній просовуюсь між ними, відштовхую їх і рву двері на себе.
— Ей, куди лізеш?.. — чую за спиною грубе лайко.
Зазвичай я б відповіла так само, але сьогодні жахливо спізнююся, тому мовчу й біжу до ліфта. Люди вже заходять. В останній момент я встромляюся в кабіну, натикаючись на чоловіка й відтискаючи його назад.
— Вибачте, — буркнула й розвернулась до дверей.
Між створками мелькнули злі обличчя тих дівчат. Ліфт рушив. *«Треба було показати їм язика!»* — запізно згадала.
Швидкий біг розтяв мене, волосся розкуйовджене. В дзеркало на стіні не дістатися — народу багато. За спиною хтось усміхнувся. Напевно, той самий чоловік. Обертаюсь. Він дивиться на мене, злегка піднявши підборіддя. Чую приємний запах його парфумів. Ми завмерли на мить. Я різко відвернулась, знову розкидала волосся.
Ліфт зупинився. Двері відчинилися, я вийшла, відчуваючи його погляд у спину.
— Що, сподобалась? — запитав Микола у Вадима, коли ліфт рушив далі. — Вона ж просто іскрилася від бажання тебе образити.
— Та годі. Мене не взяти військами, не то що ресницями. Поки вона така легковажна й задириста, а вийде заміж — покаже себе справжню. «Дорогий, Олена з чоловіком на Балі були, а ми знову в Туреччину?» У Віки три шуби, а в мене одна, відчуваю себе жебрачкою… — Вадим капризно скривив губи, пародіюючи жінку.
Оточення засміялось.
— Тобі просто з Настею не пощастило, — пожартував Микола.
Ліфт зупинився, і вони вийшли.
— Направо, — підказав Микола.
— Згоден. Після неї на жінок дивитись не можу. І годі, — відрізав Вадим. — Сюди? — Вони зупинились біля скляних дверей.
А я в цей час слухала лайку начальника.
— Де тебе чорти носять?! Клієнт трубку кинув, ти зриваєш угоду! — кричав він, бризкаючи слиною.
— Іване Олександровичу, це востаннє! Я в пробці була…
— Досить! Виїжджай раніше! Ще раз спізнишся — вилетиш. Забирай зразки і марш до клієнта!
Я п’ятилась до дверей.
— Дякую, дякую! Одна нога тут, друга там…
— Тебе Шевченко шукав. Мав розпрацювання, — зустріла мене колега.
— Вже знайшов, — схопила папку й вибігла.
Не чекаючи ліфта, збігла сходами, вискочила на паркінг і завмерла. Я так поспішала, що поставила свого «Жука» між «Рено» і величезним чорним «Мерседесом», який тепер нависав над моєю машиною, ледь не торкаючись бампера. Щоб виїхати — квест. *«Якби я так поставила, мені б усі вуха прожартували!»* Хоча саме так і зробила.
Сіла за кермо, почала викручуватись. Нервуючи, трохи зачепила «Мерседес» — сигналка завила. Вийшла, побачила подряпину і вм’ятинку. *«Якби не спізнювалась…»* Навколо нікого. Камери далеко. Зітхнула, сіла й поїхала. *«Хазяїн напевно не помітив. А якщо і помітив — ну й що? Не розбила ж…»*
Про тиждень мені подзвонили з поліції.
— Олена Петрівна Ковальчук? Це капітан Бойко. Це ваш авто?
— Так… — відповіла, і в голові пролунав тривожний дзвін.
— Завітайте до відділку.
Обличчя горіло. *«Завважив… На таких машинах не прості смертні їздять. Але ж він сам винен — не бачив, де ставить свого монстра?»*
— Двадцять четвертого липня ви пошкодили авто на парковці та втекли з місця події. Це серйозніше, ніж здається.
Я сиділа перед капітаном, як кролик перед удавом.
— Я ж трохи зачепила! Він же сам винен!
— Власник машини вимагає компенсацію, — капітан простягнув папір.
Я остовпіла.
— Це вартість мого авто! У мене кредит, я не маю таких грошей!
— Знаєте, хто власник?
— Що мені буде? — голос затремтів.
— Суд вирішить. Можливе позбавлення прав.
— У мами хворе серце… Я не можу без машини!
Капітан постукав олівцем.
— Напишіть пояснення. Краще покаятися.
Додзвонитися до власника не вийшло. Суд засудив мені дві доби.
Сиділа в коридорі, тремтячи. *«Як мама? Вона ж не витримає…»*
Тоді побачила його. Високий чоловік біля дверей суду. Впізнала — це ж той самий з ліфта! Він говорив із суддею.
Я підбігла:
— Ви задоволені? Зачепила ваш дорогий «Мерс» — тепер накажете? А в мене мама хвора! Вам байдуже?
— Почекайте… — він здивовано подивився на свого друга.
Через годину він вийшов:
— Відпускають. Додому. Дбайте про маму.
Я не повірила.
— Я поговорив. Все виправив.
— Ви… мене не посадять?
Він ледь посміхнувся.
— Ні.
Я не подякувала. Навіщо? Сам винен.
З того дня паркуюсь акуратніше.Вадим запросив мій номер, а через тиждень ми вже сиділи в кав’ярні, сміялися з тої дурної ситуації, і я зрозуміла — іноді життя повертає нам помилки щасливими випадками.
