Щоденник
Дрібний дощик бив по обличчю, залітав у очі. Оксана йшла, мріючи швидше опинитися вдома. В голові – туман, думки розпливалися, як старе полотно. Обминаючи чержаву калюжу, ледь не послизнулася на розмоклій землі біля тротуару. «Годі вже витанцьовувати на підборах. Не дівчинка. Треба переходити на зручніше взуття».
Ось і дім. Відкрила кодові двері під’їзду. В ніс вдарило сухим, пильним теплом від батареї, яка вже навесні гріла на повну. Взимку такого тепла не вистачало. Ліфт повільно піднімав її на шостий поверх. «Чи не захворіла? Зовсім немає сил», – подумала вона, притулившись до стінки кабіни.
У передпокою безсило впала на пуф, притулилася спиною до стіни й заплющила важкі повіки. «Усе. Вдома!» – видихнула й одразу провалилася в темряву без звуків і запахів.
– Мам, чого ти сидиш у темряві? Тобі погано?
Від голосу Андрійка вона здригнулася, але очей не відкрила.
– Ні, сину. Просто втомилася, – ледве ворухнувши язиком, прошепотіла Оксана.
Відчувала, що син стоїть і дивиться на неї. Вона з трудом розплющила очі, але Андрійка поруч не було – зате на кухні горів світло. Скинула туфлі, поворушила пальцями ніг, звільненими від тісного взуття, і підвелася. Її одразу захитало – вона гепнулася об полицю.
– Мам! – підбігший Андрійко встиг підхопити її.
– Голова крутиться…
Син допоміг їй дійти до дивану в кімнаті. Оксана сіла, відкинулася на спинку й витягла ноги. «Як же добре!» Очі самі заплющилися… А потім вона різко здригнулася, виринувши з півзабуття, і зустріла тривожний погляд сина.
– Мам, з тобою все гаразд?
Оксана кивнула й попросила гарячої чаю. Андрійко неохоче пішов на кухню.
А вона згадала, як на роботі прокинулася на підлозі кабінету. Не пам’ятала навіть, як упала. Тоді теж звела все до втоми. «Відчуваю себе старою, а мені лише тридцять дев’ять. Може, справді хворію? Завтра схожу в лікарню». Зітхнула й пішла на кухню.
– Ти бліда. Голова болить? – Андрійко поставив перед нею чашку з паруючим чаєм.
Оксана насилу посміхнулася.
– Просто втомилася, погода така, дощ. – Взяла ковток. – Ти вже їв?
– Так, мам. Треба уроки закінчити.
– Іди, все добре.
Вона допила чай дрібними ковтками, переодягнулася в м’який, вистираний халат і заглянула до кімнати сина. Андрійко сидів за столом, схилившись над книгою. Серце наповнилося ніжністю. Найрідніша, єдина, повністю доросла людина.
Закрила двері.
– Лікарю, що зі мною? Може, вітаміни проп’ю? – Наступного ранку Оксана сиділа в кабінеті. Вона виспалася, але почувалася так само зламаною й втомленою.
– Подивимося. Ось направлення на аналізи й МРТ. З результатами – одразу до мене. Не затягуйте. У вас в родині були онкологічні захворювання? Інсульти?
– Так. У батька – рак, мати померла від інсульту. Тобто це може бути… У мене син-школяр. Окрім мене, у нього нікого немає. Я не можу померти! – Її крик відбився від стіни, повернувся й застряг у горлі.
– Давайте без передчасних висновків. До деяких хвороб є схильність, але ви ще такі молоді… Чекаю вас із результатами. А поки випишу лікарняний – спокійно обстежитеся, відпочиньте.
– Мам, ти була в лікарні? Що сказав лікар? – Коли Андрійко прийшов із школи, Оксана вже варила борщ.
– Нічого не сказав, відправив на обстеження. Тому завтра не буди мене.
Вона дивилася, як син їсть. «Вже дорослий. А раптом у мене щось серйозне? Рак, наприклад? Краще не думати про це».
– Мам, все добре? Ти знову десь повітряОксана глянула на сина, що відірвався від ложки й дивився на неї з тривогою, і раптом усвідомила: життя – це не лише біль, а й ці моменти, коли ти комусь потрібен, коли хтось чекає тебе вдома.
