Оля закрила файл та надіслала його собі на робочу пошту. У понеділок в офісі відкриє, роздрукує, поставить печатку й здасть звіт. Усе! Вільна!
Вона працювала бухгалтеркою в невеликій київській компанії. Навантаження велике, але зарплата хороша, та й офіс поруч з домом — не треба витрачати час на дорогу, тіснячись у громадському транспорті в години пік. Йшла пішки, дихала повітрям.
Колектив бухгалтерії жіночий. Тісно ні з ким вона не спілкувалася. Майже в усіх сім’ї, діти, а Оля самотня. Якщо її просили допомогти, взяти на себе чиюсь роботу, не відмовляла, працювала вдома по вечорах та вихідних, як зараз.
У суботу встала зранку й одразу сіла за ноутбук, ще раз перевірила все й надіслала файл. Тепер можна привести себе до ладу й поснідати, а потім… Додумати, що робити далі, Олі перешкодив дзвінок телефону.
— Олю, привіт! — почула вона радісний жіночий голос.
— Привіт, — обережно відповіла Оля. — Хто це?
— Ну й ну. Це ж я, Даринка!
— Даринка? — недовірливо перепитала Оля. — Ти в Києві?
— Ще ні, під’їжджаю, — засміялася та.
Оля не знала, що відповісти. Менш за все вона очікувала чути голос шкільної подруги. Після її зради п’ятнадцять років тому вони не спілкувалися. Зараз шкодувала, що не змінила номер телефону.
— Олю, у мене в Києві, крім тебе, нікого нема, — перервала незручну паузу Даринка. Ти можеш мене зустріти? Будь ласка. Я давно розлучилася з Олегом. Вирішила почати нове життя. — Голос Даринки звучав глухо й провинувато.
Оля не хотіла бачити колишню подругу. Але стільки років минуло, усе давно пережито й відпущено. Та й новин із рідного міста хотілося почути. Гаразд. Зустріне, проводить, куди треба, і все.
— О котрій годині потяг прибуває? — без особливого ентузіазму запитала вона.
— За двадцять хвилин. Ти приїдеш? — голос Даринки зазвучав веселіше.
— Мені хвилин двадцять на автобусі, потім на метро. Як мінімум, через годину буду. Чекатимеш? Тоді нікуди не йди, зустрінемося в центральній залі вокзалу.
— Я чекатиму, — пообіцяла та.
Оля зі зниженням глянула на холодний чайник, пішла у ванну, вмилася, швидко підмалювалася, одягнулася й вийшла з дому. Вона знімала невелику однокімнатну квартирку в одному з київських спальних районів. Для однієї вистачало, зате не дорого.
Увійшовши до центральної зали вокзалу, Оля зніяковіла. Як вона знайде Даринку серед натовпу? Востаннє вона бачила подругу років п’ятнадцять тому — чи впізнає? Оля йшла по залі, тримаючись середини, щоб її було видно з усіх боків.
— Олю! — почувся радісний голос.
Біля кіоску до неї кинулася впізнавана, але змінилася Даринка. Вона повнішала, освітлила волосся, яскравий макіяж додавав їй віку, але Оля миттєво її впізнала.
Даринка підбігла й запально обняла Олю.
— Нарешті. А то я вже ледве на ногах стою. — Вона взяла Олю під руку й потягла до кіоску, де стояли її валіза на колесах та об’ємна сумка.
— Тут не можна так кидати речі, можна їх втратити, — сказала Оля, розуміючи, що треба щось сказати.
— Не вкрали ж. Та й нема там нічого цінного, гроші та документи в мене. — І Даринка знизила погляд на свою пишну грудь.
Оля похитала головою й озирнулася. Усі були зайняті своїми справами, ніхто на них не звертав уваги.
Даринка поставила сумку на валізу й запитливо подивилася на подругу.
— Тобі куди потрібно? — зітхнувши, запитала Оля.
— Ти ще ображаєшся на мене? Я хотіла попросити… Чи можу я пожити в тебе кілька днів, поки не зніму помешкання? — Даринка прикусила губу.
«Оце нахабство. Відбила в мене хлопця, а тепер хоче пожити. Даремно приїхала…» — запізніло подумала Оля.
— Ходімо, — сказала вона й рушила до виходу.
Даринка щось говорила, розпитувала, але Оля не відповідала, вдаючи, що уважно стежить, щоб не наткнутися на когось. Даринка теж замовкла й важко дихала позаду, намагаючись не відставати.
— Я думала, ти в центрі живеш. Навіть не схоже на Київ, — розчаровано сказала вона, коли Оля привела її до своєї маленької квартирки. — Не хвилюйся, я швидко знайду помешкання й піду. Ти сама живеш? У передпокої чоловічі капці стоять.
«Помітила. Треба було прибрати», — подумала Оля, а вголос сказала:
— Живу сама, це для гостей.
Даринка плюхнулася на диван і витягла довгі ноги.
— Я в Києві! Навіть не віриться.
Оля нагріла чай, дістала з холодильника батон та ковбасу, почала робити бутерброди.
— У тебе є вино? Вип’ємо за зустріч, — запропонувала Даринка.
Оля дістала з холодильника недопиту пляшку вина, поставила на стіл дві келихи.
Даринка пила, не звертаючи уваги, що Оля лише ковтнула й відставила келих, і розповіОля зрозуміла, що справжня свобода — це не лише позбутися клопіт, а й навчитися казати “ні” тим, хто колись зрадив твою довіру.
