До мене постукала любов…
Марійка виїхала з села до Києва, вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося тяжко, але вона цілими днями сиділа за книжками, щоб здати сесію та не втратити стипендію. Мати могла допомогти їй лише продуктами.
А коли почала працювати, сама почала посилати матері гроші. Кожну відпустку проводила в селі. Про море, звісно, мріяла, але всім казала, що в селі такий повітря, ліс і річка, що жодного півдня не треба.
— Марійко, а коли заміж підеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, онуків, — зітхала мати.
— Не хвилюйся, мам, вийду, — відмахнулась Марійка, але розмови про заміжжя їй уже остогидли. У селі кожен першим ділом питав про це.
Хлопці в неї були, і кохання теж, але заміж так ніхто й не покликав.
Працювала вона в редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував злива. Наче стихало. Марійка накинула плащ, підготувала парасольку і вибігла на вулицю. Та коли вийшла, дощ розійшовся з новою силою. Вона стояла під навісом біля входу, дивлячись, як повз неї проносилися машини, розбризкуючи калюжі.
Важкі краплі билися об мокрий асфальт, бризки долітали до ніг. Вона здригнулася від холоду й притулилася до стіни. Позашляховик пригальмував перед великою калюжею, а потім і зовсім зупинився.
— Дівчино, сідайте. Навіть якщо злива скінчиться, на дорогах справжнє море — доведеться пливти додому, — крикнув через вікно молодий чоловік.
І Марійка сіла в машину. Через півроку її рятівник зробив їй пропозицію. Не те щоб вона закохалася, з головою, але час заміж виходити, а з Ігорем спокійно і надійно. Жили вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі.
Матір одразу не сподобалася.
— Не сподівайтеся, мила, що отримаєте нашу квартиру. Цей номер у вас не пройде, — одразу попередила вона.
— Непристойно цілий день ходити у халаті. У ньому тільки до ванної. Хуткіше переодягайтеся, — командувала свекруха.
І Марійка переодягалася. Прибирати й готувати у вишуканих сукнях було незручно. Сама Наталія Петрівна одягалася, наче на прийом до посольства.
З матір’ю чоловіка вони не зжилися. Одного разу Марійка почула, як та умовляла сина розлучитися, поки дітей нема. Вона, плачучи, сказала Ігорю, що мати права — їм краще розійтися. Стала збирати речі.
Але Ігор нікуди її не відпустив. Наступного дня зняв квартиру, і вони переїхали від матері. Життя налагодилося. Можливо, мати й далі натякала Ігорю, але по телефону, до них не приходила. А Ігор нічого дружині не розповідав. Вони планували з часом купити свою оселю, відкладали з кожної зарплати.
Однієї неділі вони поїхали на озеро з друзями. Рибалили, шашлики… Поверталися вже в темряві. На трасі машина друзів відірвалася, залишивши Ігоря з Марійкою далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.
Марійка навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч їм раптом вилетів позашляховик. Водій не впорався з керуванням — зіткнення було неминучим.
Ігор загинув на місці, а Марійка отримала численні травми. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, слабка, вона дісталася до орендованої квартири, але там вже жила інша сім’я. Їй віддали невеликий мішок з речами. Речі Ігоря забрала свекруха — вона ж і відмовилася від квартири.
Марійка пішла до матері Ігоря. Та відчинила двері, але всередину не впустила.
— Наталіє Петрівно, можу я пожити у вас, поки не знайду собі житло?
— Ось ще. Через тебе загинув мій Ігорець. А ти навіть на похорон не прийшла. Іди геть! — Двері захлопнулися перед носом.
— Я ж у лікарні була! Я не винувата! — кричала Марійка, але даремно.
— Зараз викликаю поліцію! — погрожувала свекруха з-за дверей, і Марійка здалася.
Просити гроші, які вони з Ігорем відкладали, вона навіть не спробувала.
Вийшла на вулицю — але куди йти? Друзів нема. Ті, з ким вони їздили на озеро, були друзями Ігоря. Хто знає, що їм наговорила свекруха.
У чому була, у тім і поїхала до матері в село. Але там чекала нова біда — мати померла два місяці тому, поки Марійка лікувалася. Телефон розбився під час аварії, їй не могли додзвонитися.
У хаті все виглядало так, ніби мати вийшла й ось-ось повернеться, здивується й заклопочеться біля печі… У Марійки навернулися сльози.
— Мамо, як же так? Ти ж мені так потрібна… — Вона сіла на ліжко, зняла зі спинки мамину кофту й уткнулася в неї обличчям. Запах ще не встиг вивітритися.
Вона ридала, поки не заснула, міцно тримаючи кофту.
Крізь сон почула стукіт у двері. «Мама повернулася!» — скрикнула вона, але з-за дверей почувся голос Ігоря: «Марій, відчини, це я…» ВВона прокинулася від власного крику, і на порозі стояв не Ігор, а Роман, що приніс їй хліб та теплу новину про нове життя, яке на них чекало.
