Квартира
Коли Наталка з чоловіком заселилися у будинок, на першому поверсі вже мешкала пара пенсіонерів. Ганна Петрівна та Іван Іванович усюди ходили разом: і в магазин, і до лікарні, і на прогулянку. Ішли під ручку, підтримували одне одного. Поодинці їх рідко хто бачив.
Одного разу Наталка з Олегом поверталися додому з гостей. Біля їхнього під’їзду стояла швидка допомога, з дверей виносили когось на ношах. Ззаду семенив, шаркаючи ногами, дідусь Іван, ледве встигаючи за ними.
Усі його кликали дідусем Іваном, а ось до дружини чомусь зверталися тільки на ім’я й по батькові. Дід був зовсім сивий, навіть щетина на зморшкуватому обличчі — срібляста. Тонкі, зморщені повіки нависали над блідо-сірими, прозорими очима. Виглядав він загубленим і наляканим.
— Що трапилося? — спитав Олег, підійшовши до діда.
Той лише махнув рукою — то показуючи, що все дуже погано, то відмахувались, немов кажучи: «Не до тебе». Олег звернувся до одного з медків, що спритко піднімав ноші з крихітною старезною жінкою до машини.
— А ви хто? — неохоче спитав медик.
— Сусід я, переживаю, — відповів Олег.
— Не заважайте, сусіде. Переживайте осторонь. — Ноші зникли всередині авто, медик стрибнув у салон і почав закривати двері.
Дідусь Іван спробував теж залізти до машини.
— Куди? Вам краще лишитися. Ви ж дружині не допоможете. Її до реанімації, вас туди не пустять. Тільки заважатимете. Сусіде, проводьте діда додому, пригляньте за ним, — сказав медик і замкнув двері.
Машина вирушила з двору, включивши сирену й проблискові ліхтари. Дід Іван, Олег і Наталка довго слухали, як гула сирена, поки звук не зник у далині.
— Ходімо додому, діду. Не літо, холодно, застудишся. Вискочив у одній сорочці. Він правий: у лікарні їй допоможуть, — промовив Олег.
Старий дозволив відвести себе.
— Може, до нас піднімемося? Легше, коли поруч хтось є, — запропонував Олег біля відчинених дверей квартири на першому поверсі.
— Дякую. Я додому піду. Чекатиму на Ганнусю, — понуро сказав дід і зайшов до себе.
— Ну, як знаєш. Якщо що — ми на сімнадцятому поверсі, — нагадав Олег.
Дід кивнув і зачинив двері.
— Шкода його, все життя разом прожили, — зітхнула Наталка, піднімаючись сходами за Олегом. — Родичам треба повідомити, нехай приїдуть, приглянуть за ним.
— Та в нього нікого немає, — обернувся Олег.
— Звідки ти знаєш? — сумнівно подивилася Наталка.
— Розмовляв із ним колись. Брат загинув ще молодим. Десь є небіж, та хіба він потрібен старим? Дітей у них із Ганною Петрівною не було. Тож якщо щось станеться — зовсім сам лишиться. А старі поодинці довго не живуть, як лебеді. Якщо втратить птаху — загине від туги.
— Оце так, не знала, що ти романтик. Як лебеді… — усміхнулася Наталка.
Наступного дня після вечері Олег збирався провідати діда.
— Сходи, може, допомога потрібна. Щоб, як ти кажеш, не затужив, — погодилася Наталка.
Олег спустився на перший поверх. Двері у квартиру діда опинилися незачиненими. Він увійшов.
— Діду, живий? — гукнув у глибину квартири.
Із кухні вийшов дід Іван, згорблений, пригнічений.
— Перепрошую, зайшов провідати. Чому двері не зачинив?
— Забув, — махнув рукою дід. — Заходь, чаю будеш?
— Ні, щойно поЯк же добре, що він знайшов собі нову підругу, тепер не буде самотнім, а ми колись знайдемо свій шлях, хоч і без чужої квартири.
