Оленко, пробач…
Роман примружив одне око й одразу зажмурився. Низьке барнаве сонце било його прямо в лице, немов навмисне. Він заворушився на зім’ятому ліжку, намагаючись сховатися від промінів.
— Прокинувся, горіхи твої? — почувся голос дружини. — Відкрий свої бешкетні очі, хочу подивитися в них. У всіх чоловіки — як чоловіки, квіти носять, подарунки. А ти вчора так нагрузився, що й світ білий не милий. Ти хоча пам’ятаєш, яке сьогодні свято?
Роман відповз до стіни й ледве розплющив очі. У вузькі щілини, ніби в амбразуру, він побачив Олену. Вона стояла, руки в боки, немов гроза.
— Я-яке? — щиро здивувався він.
— Восьме березня, жіноче свято. Це мені треба святкувати, а ти ж так занапастився, що й вигляду нема. І не соромно? Думала, поїмо разом, вип’ємо трохи вина. Дочка гарненьке принесла, спеціально сховала… А ти, ледащо, знайшов і вихлестав сам! Тобі горілки мало?
Роман не встиг прикритися — капець, запущений жінкою, влучно вдарив його по лобу.
— Ось тобі…
Від другого він встиг сховатися під ковдрою. Добре, що капці були лише пара. Він висунув ніс з-під укриття.
— Оленко, пробач. Заклинаю, я все виправлю… — Роман гикнув і спробував підвестися, але заплутався у підковдрівнику.
Дружина махнула рукою і зникла на кухні. Звідти донеслися звуки брязкотливої посуди. Коли вона починала так грюкати, це означало лише одне — скандал триватиме довго.
Роман вирішив не пхати палицю в колесо і тихенько вислизнув з хати. Він крадькрісом пробрався повз кухню до ванни, плюснув у лице холодної води, звільнив стакан від зубних щіток, наповнив його і жадно випив. Мокрою долонею пригладив рідке волосся. Олена продовжувала гудіти.
Він повзком повернувся до кімнати, одягнувся й вийшов у передпічок. Надягаючи черевики, втратив рівновагу й ледве не впав. На шум виглянула Олена.
— Куди зібрався, горілчаник?
— Оленко, я зараз… Швиденько… — Роман зірвав з вішалки куртку й п’ятився до двери.
— А ну стій! — командувала дружина, йдучи на нього, але він встиг вискочити й замкнув двері перед її носом.
— Тільки повернись, я тобі… — донеслося з-за дверей.
Роман не став слухати й помчав униз сходами.
На вулиці пахло весною. З даних капало, де-не-де виявився асфальт із-під талого снігу. Назустріч йому йшли чоловіки з жовтими гілочками мімози чи кольоровими тюльпанами.
— Добродію, котра година? — спитав Роман у прохожого з пухнастим букетом.
— Час відходити, — кинув той через плече.
— Краще б, — буркнув Роман і пішов далі.
Взагалі-то він хотів дізнатися, де той купив квіти, але чомусь спитав про час.
— Пане, а де квіточки брали? — спитав він у молодого хлопця.
— Он там. — Той махнув рукою.
Роман попрямував у відповідному напрямку й незабаром побачив жінку біля світлофора. Біля її ніг стояла коробка з мімозою.
Він прискорив крок. Дуже хотілося купити квіти, щоб задобрити Олену, а якщо пощастить — то й отримати заповітні сторік горілки. Але коли він підійшов, у коробці залишилася лише одна тоненька гілочка.
— Берите, пане, віддам за півтнацята, — сказала жінка, кинувши на нього розуміючий погляд.
— Мені б букет. Для дружини. Більше нема?
— Нема, — передражнила вона. — Чекайте, може, ще підвезуть.
Роман подумав, що такою гілочкою тільки образиш Олену. Чоловіки з квітами йшли безперервно — значить, десь ще продають. Він пішов далі. Дорогою догадався перевірити кишені. Готового був на все, але грошей там не було.
Раптом він знайшом’яту сторічну купюру. Скілька коштує букет, він не знав. Біля машини з квітами черга. Починаючи розгублюватися, він почув ціну — і зовсім засмутився.
— Тобі один? — спитав продавець із кавказьким акцентом.
— У мене оце. — Роман показав купюру.
— На такі гроші дам тільки одну квітку. Береш?
Він зрозумів, що один тюльпан не виправить ситуації, і відійшов.
“Лесь мені п’ятсот гривень позичив. Треба забути”, — вирішив він і попрямував до Лесевого дому.
— Хто там? — почувся голос Лесевої дружини, Наді. Жінка була жахливо невдава, і тримала чоловіка в чоботях.
Роман назвався.
— Чого треба?
— Леся зазивіть. Він мені гроші винний.
Надя замовкла.
— Ось я тобі зараз дам, що не понесеш! — раптом вигукнула вона.
Щиколнув замок, і в щілині з’явилася рука із кукішем.
— На, лови!
Роман не прогадаРоман відскочив, але раптом Лесь вистрибнув із-за дверей, затислив у його руці купюру й шепнув: “Бери, поки Язва не побачила”, — і зник, неміцно хлопнувши дверима перед обличчям здивованого друга.
