Мамo, не їдь
Після вечері мама сіла поруч і обняла семирічного Дениска за плечі. Він напружився. Востаннє, коли так було, мама сказала, що поїде у відрядження, а Дениско поживе у її подруги тіті Марічки. Та біда в тім, що в тіті Марічки була донька Оля — жахливо зла й зарозуміла. Вона постійно ябедничала на нього, дражнила його “коротунцем”.
— Ти знову їдеш у відрядження? Я не хочу до тіті Марічки. Там Оля зла, — промовив Дениско, дивлячись на маму.
Мамa посміхнулась і ніжно поправила його непокірні пасма волосся. Дениско набрався сміливості.
— Мам, будь ласка, візьми мене з собою, — почав він благати.
— Не можу. Я буду занята цілими днями. Що ти там робитимеш сам? — Вона встала з дивана й нервово заходила по кімнаті.
— Ти сама сказала, що я вже великий. Я не хочу до тіті Марічки з Олею. Можна я поживу сам?
— Годі бурчати! — різко відрубала мама. — Ти ще малий, щоб жити самому. А якщо щось станеться? Не хочеш до тіті Марічки — відвезу тебе до бабусі.
— До Полтави? — зрадів Дениско, його очі заблищали.
— Ні, відвезу тебе до іншої бабусі, мами твого батька.
Для Дениска було новиною, що у нього є ще одна бабуся. Він ніколи її не бачив.
— Не хочу, — на всяк випадок сказав він.
— А я тебе не питаю. Збирай підручники й усе, що хочеш взяти з собою. Я поки зберу твої речі.
Серце Дениска закалатало. Минулого разу, коли мама відвозила його до тіті Марічки, він не брав речей. Значить, мама поїде надовго.
— Я не хочу нікуди їхати з речами. Можна мені поїхати з тобою? — почав нявкати Дениско.
— Годі! Хлопці не плачуть.
— Я ще дитина, а не хлопець, — схлипнув він.
Вранці він повільно вдягався, сподіваючись, що мама передумає. Але вона лише накричала на нього — таксі вже чекало, і через нього вони не встигали поснідати.
Вони їхали через все місто, потім піднімалися на ліфті. Дениско стежив за цифрами. Ліфт зупинився на одинадцятому поверсі, двері відчинилися, і мама підштовхнула його до металевих дверей.
На дзвінок відчинила жінка, зовсім не схожа на бабусю. Вона була в довгому червоному халаті із золотими птахами, а на голові її високо лежала зачіска. Вона дивилася на Дениска з виразом огиди, ніби побачила мишу.
Зазвичай дорослі питали: «Хто це до нас прийшов?» Або: «Який гарний хлопчик!» Але жінка мовчала, лише переводила погляд з Дениска на маму.
— Добрий день, Маріанно Іванівно. Дякую, що погодилися взяти Дениска. Ось його речі. Я написала, який у нього режим, що він любить їсти, адресу школи…
— Коли повернешся зі свого… — «бабуся» хмикнула, — відрядження? Голос у неї був низький, наче в чоловіка.
«Може, це переодягнений чоловік?» — подумав Дениско.
— За тиждень, може, раніше, — відповіла мама.
Серце Дениска опустилося. Він підняв на маму очі, сповнені образу й сліз.
— Не їдь. Мамо, візьми мене з собою, — він ухопився за її пальто.
Руки «бабусі» міцно вчепилися в його плечі. Від несподіванки Дениско відпустив пальто. Мама швидко зачинила двері. Він закричав, почав бити в двері, дёрти ручку.
— Не кричи! — сердито сказала «бабуся». — Заспокойся. Роздягайся. Сподіваюся, твоя мама не забула покласти твої капці? Я не збираюся витрачати на тебе гроші. У мене маленька пенсія.
Вона пішла, залишивши Дениска одного. Йому було спекотно, але з упертістю він не роздягався. Присів на підлогу, прислонившись до дверей. Але ноги швидко заніміли. Він підвівся, розстібнув куртку. Не дотягнувшись до гачка, поклав її на взуттєву тумбочку. Вийняв капці — вони нагадали йому про дім, про маму, і він розридався.
Коли, наплакавшись, він зайшов у кухню, «бабуся» сиділа за столом і курила. Дениско широко розплющив очі — він ніколи не бачив, щоб бабусі курили.
— Мене звуть Маріанна Іванівна. Зможеш вимовити? — Вона махнула рукою. — Називай мене просто Марі.
Вона затушила цигарку, наче давила таргана, і закашляла. В груРоки минали, Дениско зростав, але в його серці залишався слід від того дня, коли мама зачинила двері, і він зрозумів, що найстрашніше не мати родини, а мати її — і раптом втратити.
