**Двірник нашого двору**
Якось у ранні осінні сутінки Марічка йшла додому. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а у дворі їх і зовсім не було. Біля під’їзду щоосені стояла велика калюжа, а припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча весь день моросив дощик. Вона просто зникла.
Марічка відчинила двері і озирнулася. Світло з під’їзду впало на блискучий мокрий асфальт. «Не здається. Диво, і годі».
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай увечері він стояв десь нагорі. Двері розсунулися, запрошуючи всередину. «Фантастика. Ні, щось тут не так», — подумала Марічка і зайшла. Натиснула кнопку і глянула на своє відбиття у забризканому дзеркалі.
На неї дивилося бліде, стомлене обличчя із сумними очима. Марічка відвернулася і машинально поправила пасмо волосся, що вибилося з-під берета. Але ліфт раптом здригнувся і зупинився, двері з брязкотом розчинилися, випускаючи її на майданчик.
— Я вдома, — промовила вона голосно й клацнула вимикачем, розганяючи темряву, що зібралася в квартирі.
Півроку тому померла мама. Відтоді в порожній хаті Марічку чекали самотність, порожнеча й спогади. Додому вона не поспішала й часто залишалася в редакції. Усі співробітники розліталися рівно о шостій, а вона сиділа. Приводила справи в порядок, записувала плани. Колеги не любили Марічку, вважали її педантичною і неуступливою. А вона просто звикла робити все чітко й швидко — і того ж вимагала від інших.
Колись її вдома чекала хвора мати, і не було часу розслаблятися, жаліти себе. До хвороби вона працювала вчителькою, виховувала доньку в строгості. Марічка звикла все робити на «відмінно», щоб не підвести маму, хоч і не без внутрішнього спротиву. А тепер і сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї єдиний роман у житті. Але стосунки закінчилися, не дійшовши до весілля. Мама вже тоді почувалася погано, і Марічка відмовилася переїжджати до нареченого — не могла кинути її. А він не погоджувався жити у малесенькій квартирі з хворою матір’ю нареченої.
Так на тридцять другому році Марічка й залишилася сама. Чоловіки в редакції були або одружені, або не пропускали жодної спідниці. А крім роботи вона нікуди й не виходила. Колись — через маму, тепер — через втому й байдужість до власного життя. Її чекав черговий вечір перед телевізором або з книжкою.
У суботу Марічка прокинулася пізно, потягнулася й глянула у вікно. Двір був вкритий тонким шаром снігу, на якому чітко малювалися сліди. Значить, не підморозило, і скоро він розтане. І їй раптом захотілося пройтися по білому покривалу, залишивши й свої відбитки. Вона поспішила до ванної.
Чи багато треба для щастя? Випав сніг і два затишних вихідних попереду. Марічка поснідала, вдяглася й вийшла на вулицю.
— Марусенько, ти в магазин? Не купиш мені батон і хліб? — почула вона ззаду.
Це з вікна на першому поверсі визирнула сусідка.
— Добре. Може, ще щось? — спитала Марічка.
Стара задумалася на хвилинку.
— Ні, нічого. Тільки хліб і батон. — Вікно зачинилося.
Ну що ж, тепер у неї була мета. І вона пішла до магазину, обережно ступаючи подалі від чужих слідів.
Повертаючи хліб сусідці, вона спитала, куди поділася калюжа біля під’їзду?
— Новий двірник розгнав її. Молодець, правда?
— А куди попередній подівся? — Не те щоб її це хвилювало. Питала скоріше для порядку.
— Помер тиждень тому. А заходь, розповім тобі все, — запросила сусідка.
Робити все одно було нічого, і Марічка зайшла до затишної, заставленої старою меблями, квартири.
— Іду я минулого тижня з пошти, а біля лавки чоловік сидить. Похмурий, але не п’яний. П’яниць я впізнаю — чоловік пив, царство йому небесне. А цей не схожий на дармоїда. Як не вигляну у вікно — сидить. А холодно вже, листопад. Мабуть, йому йти нікуди.
Вийшла я до нього, питаю: «Чого сидиш?» А в нього очі нещасні. «Іди, кажу, у під’їзд, зігрієшся. Якщо робота потрібна, у нас двірник помер. Ось як листям закидало. Іди, кажу, вранці до ЖЕКу, влаштуйся».
Дивись, як двір вичистив. Працьовитий, чемний, вітається. А живе у комірчині. Видно, справді нікуди йти. Ось він, мов на заклик, — сусідка кивнула у вікно.
По двору йшов високий чоловік, явно не старий, але відрощена щетина додавала йому віку.
Наступного дня Марічка побачила у вікно, як новий двірник скреб асфальт мітлою. Шурх-шурх, шурх-шурх. Вона довго спостерігала за цими одноманітними рухами. Не схожий він на звичайного робітника. Цікавість роздирала її. І скоро випадок звеА коли вона вийшла винести сміття, її нога підіслалася на льоду, але сильна рука нового двірника підхопила її, і в його очима вона побачила щось знайоме — те, що давно шукала.
