**Сестри**
Ольга прокинулась зі світанком, приготувала сніданок, зібрала чоловікові їсти з собою і лиш тоді пішла будити його.
— Олю, нащо так багато? Повернуся ж завтра, — промовив чоловік, побачивши об’ємну сумку.
— Два дні треба щось їсти. Не буде тобі часу там готувати, розігрієш і поїси. Не вигадуй. Там крім їжі ще теплий одяг. Вже холодні ночі. Пий чай, поки не охолонув, — відмахнулася Ольга.
Чоловік поїв, одягнувся, узяв сумку.
— Я поїхав, а ти лягай, поспи ще, — сказав він, виходячи з квартири.
Ольга зачинила за ним двері, повернулася на кухню і глянула у вікно. Вона знала, що на середині подвір’я Вітя обернеться і махне їй. Чоловік справді зупинився і, обернувшись на будинок, підняв руку. Вона махнула у відповідь. Ольга усміхнулася: «Ніби молода пара». На душі стало тепло і спокійно.
Останнім часом, як вийшла на пенсію, вона завжди так проводжала чоловіка на роботу чи на дачу. Вони прожили разом двадцять шість років. Не так багато для їхнього віку. У кожного був досвід минулих стосунків.
Ольга не любила залишатися сама. Поїхала б із чоловіком на дачу, та обіцяла доньці посидіти з онуком сьогодні. Вона зітхнула. Спати не хотілося. Але що робити? Прибирати занадто рано. У панельних будинках чути все. Люди у вихідні люблять поспати.
З нудьги Ольга прилягла на ліжко прямо в халаті. Лежала й думала про все, а потім непомітно заснула.
Їй навіть сон приснився. У бабусі в селі була собака Білка, велика й пухнаста. Уві сні вона підбігла до Ольги, радісно махаючи хвостом. «Білко, привіт! Звідки ти?» — спитала Ольга і простягнула руку, щоб погладити собаку. Та Білка раптом гаркнула на неї. Ольга одразу відтягла руку, не розуміючи, чому пес не дав себе погладити…
Вона схопилася і прокинулася. У кімнаті було порожньо — ніякої Білки тут і бути не могло. Пес помер від старості, коли Ользі було чотирнадцять. Глянула на годинник — проспала лише десяток хвилин. Знову заплющила очі. «Померлі сняться до негоди, а собаки — до родичів», — встигла подумати вона, як почувся дзвінок у двері. Хто це так рано?
Ольга сіла, спустила ноги з ліжка, натягнула капці й пішла в передпокій. Дзвінок лунав знову, неначе підганяв її.
— Та йду ж, йду, — буркнула вона й відчинила двері.
Побачивши на порозі гостю, ледь не затулила двері перед носом тієї, кого найменше хотіла бачити. Кажуть, перша думка — найправдивіша. Пізніше Ольга шкодувала, що не зробила так. На порозі стояла її молодша сестра. Серце закалатало, наче піймана пташка в силках.
— Здоровенькі були, сестричко! — промовила Катерина, наголошуючи на останньому слові, й усміхнулася.
Великі зуби сестри виступали наперед. Коли вона посміхалася, було видно край блідо-рожевих ясен. «А кажуть, вещих снів не буває», — подумала Ольга, згадавши гарчання Білки. Думка була неприємна. Візит сестри після багатьох років розлуки не обіцяв нічого доброго.
У них були різні батьки й десять років різниці у віці. Батько Ольги загинув в аварії, через три роки мати вийшла заміж знову й народила Катрусю. Сестри не були схожі ані зовні, ані характером. Ольга повненька й невисока, з тонкими приємними рисами обличчя та м’яким характером. А Катерина — висока, худа, з видовженим лицем і виступаючими вперед великими зубами.
— Що, так і триматимеш на порозі? У хату не запросиш? — спитала Катерина.
У Ольги ще був шанс зачинити двері. Але це ж сестра, хай і несподівана й непрохана.
— Заходь, — сказала вона, розчиняючи двері ширше.
Катерина увійшла в квартиру, скинула туфлі на досить високих підборах, поправила перед дзеркалом зачіску й обернулася до Ольги.
— Не чекала? А я ось приїхала. — Катерина хотіла взути Вітчині капці, але Ольга дістала з шафи гостьові. Сестрі вони були малі, але інших не було.
— Ну, показуй, як живеш, — Катерина пройшла в кімнату, озираючись і відзначаючиІ тільки тепер Ольга зрозуміла, що справжнє багатство — це не гроші чи речі, а мир у душі та люди, які цінують тебе без умов.
