Другий шанс
На душі у Соломії було важко, як завжди після відвідин цвинтаря. У автобусі, крім неї, їхало ще кілька людей. Усі були поринуті у свої думки.
Автобус звернув з окружної дороги до міста. За вікном потяглися одноповерхівки та двоповерхові будинки околиці. Незабаром і вони зникнуть, на їхньому місці виростуть нові мікрорайони з широкими вулицями та багатоповерхівками.
Соломія, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли приїде наступного разу, цей район, де вона виросла, стане лише спогадом? Вона йшла вулицею з пошарпаними, низькими домиками й тривожно думала, чи знайде свій будинок, де пройшло найщасливіше життя.
У більшості вікон вибиті шибки, двері під’їздів розчинені, ніби відкриті роти в німому крику. Мешканців уже переселили в нові квартири. Пусто, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Соломія зраділа йому, як старій дружині.
Без мешканців будинок здавався мертвим. Збереглася лавка під парадним, почорніла від часу. А через два будинки вже видно стрілу підйомного крана. Ось-ось знесуть і цей дім.
Соломія заплющила очі, і ніби побачила матір у вікні другого поверху, яка виглядала її серед дівчаток, що грали у класики. З відкритих вікон лунає дзвін посуду, пахне смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі базікає телевізор. З вікна тітки Галі чутно її пронизливий голос – лає свого п’яного чоловіка.
*«Соломіє, обідати!»* — пролунав із далекого минулого дзвінкий мамин голос.
Соломія здригнулася й відкрила очі. Немає ні мами, нікого, лише вікна дивляться на неї порожніми проваллями.
Але Соломія вже не може зупинитися й згадує, згадує…
***
– Соломіє, обідати! — гукає мати у вікно.
Вона біжить по стертих сходах на другий поверх, вбігає в квартиру, і ще у передпокої чує мамин голос: «Помий руки та за стіл!» А батько сидить між столом і холодильником, читає газету, чекаючи, коли всі сядуть…
Соломія так яскраво згадала це, навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози, поколюючи шкіру. Вона провела пальцями під очима, обтираючи їх.
А ось вона з портфелем іде до школи. Не встигла відійти на кілька кроків, як ззади почувся тупіт Юрчиних ніг.
— Соло, почекай! — кричить він.
Доганяє, йде поруч.
— Дай алгебру списати?
— А чому ввечері не зайшов? — питає Соломія.
— Твоя мати дивиться на мене так, ніби боїться, що я щось вкраду.
— Не вигадуй. — Соломія ледве повертає голову, дивиться на Юрчин профіль.
Як він змінився за літо, витягнувся. Чорне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З коміра сорочки стирчить тонка шия, на якій збоку видно жилку. Вона ніби бачить її. Ні, звісно, не бачить. Просто колись помітила й запам’ятала.
Коли він став таким? Соломія впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Юрчика, що жив у тому ж під’їзді на першому поверсі. Побачив її у вікно й вибіг слідом.
Юрко відчув її погляд, теж подивився. Соломія не встигла відвести очей. Погляд карих очей обпік, як окріп, а щоки й вуха залила сором’язлива гарячість, серце затріпалося часто й нерівно.
Батьки обох працювали на заводі, звідки й отримали ці квартири. Мати Юрка теж була бухгалтеркою на заводі, а мати Соломії — медсестрою у лікарні. Завод і досі тут, недалеко, димить товстими трубами.
— Ти куди вступатимеш? — раптом питає Соломія.
— До політехнічного. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і все тут зміню.
— Що, правда? — дивується, не вірить Соломія. — Ніколи не чула, щоб хтось мріяв бути директором заводу.
— Не віриш? А от побачиш, — упевнено каже Юрко.
— Інженером — зрозуміло, а нащо тобі завод? Його ж ось-ось закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий збудувати, — безтурботно зауважує Соломія.
— Багато ти розумієш. Його ніколи не закриють. Він один із перших у регіоні. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці, — серйозно каже Юрко. — А ти?
— А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачкою, побачу багато країн. Хоча лікарем теж добре стати, психотерапевтом. Ще не вирішила, маю цілий рік, — з легким кокетуванням відповідає Соломія.
У останню неділю вересня їхній клас поїхав до однокласника на дачу святкувати його день народження. Дача недалеко від міста, на біСонце сідало за рікою, і вони стояли там, де колись були дітьми, тепер тримаючись за руки, немов знайшли те, що втратили багато років тому.
