**Щоденник прощення**
Останнім автобусом Марічка повернулася з міста до села. Цілий день метушилася: то в лікарню, щоб забрати необхідні довідки, то до ритуального агентства, потім знову в лікарню — віднести у морз вузлик з одягом. Мама заздалегідь його приготувала сама. Встигла ще заскочити додому й переодягнутися у чорну кофту.
Марічка сіла на стілець біля столу, витягла ноги, які гули від втоми, та не мала сил роздягнутися. У хаті похолодніло — треба б розтопити піч. Виїхала рано вранці, а зараз уже вечір. Вона тупо дивилася на брудні сліди на підлозі — то лікарі швидкої, то чоловіки, що виносили маму з хати, то сусіди заходили. Марічка не одразу зрозуміла, що весь цей час двері були розчинені, а на дворі ж жовтень. Вона не знала, чи можна зараз мити підлогу. На всяк випадок вирішила залишити все як є.
За дверима зачулися кроки. Марічка схопилася, думаючи, що це Оленка нарешті приїхала, але до кімнати увійшла сусідка.
— Бачила, що ти повернулася. Допомогти що? — запитала тітка Галина, мамина подруга.
— Ні. — Марічка знову плюхнулася на стілець.
— Холодно в тебе. Зараз пічку розтоплю. — Тітка Галина вийшла і невдовзі повернулася з в’язкою дров, затріпалася на кухні, розпалюючи вогонь.
На мить Марічці здалося, що це мама, що її смерть — просто страшний сон…
— Ну ось, скоро буде тепло. — До кімнати ввійшла не мама, а тітка Галина. — Про поминки не турбуйся. Завтра ж похорон? То їдь у місто, а ми тут із Настею все владнаємо. Оленка знає? Приїде? — додала вона.
— Телефон не бере, написала повідомлення. Не знаю. Дякую вам… — ледве промовила Марічка.
— Що вже, не чужі ж. Я з твоєю матір’ю рідніші за сестер були. — У словах пролунав докір, і Марічка це відчула, підняла на жінку очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Галина і рушила до дверей. Взялася за ручку та зупинилася. — Завтра двері не замикай, добре?
Марічка кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гув у трубі, хата ожила. І вже не так гнітило те важке самотнє відчуття, що закралося в будинок після маминої смерті. Кажуть же, що в перші дні померлих можна відчути поряд. Марічка навіть озирнулася, але нічого не відчула.
Останнім часом мама сильно хворіла. Після батькової смерті вона ніби втратила сенс жити, швидко згасала. Інколи Марічці здавалося, що вона просто не хоче боротися, поспішає до батька. Стала похмурою і мовчазною. Після школи Марічка поїхала до міста, вступила до коледжу на бухгалтерський облік.
Кожні вихідні вона їздила до мами, благо село неподалік. Привозила продукти, допомагала по господарству. А минулого року мама різко схудла й ослабла. Марічка відвезла її до лікарні, де почула невтішний діагноз. Мама сприйняла його з байдужістю, навіть, здавалося, з полегшення.
Коли мама вже ледве підводилася з ліжка, Марічка взяла відпустку й приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати за свій рахунок. Через місяць мама померла. Останні два дні вона не їла, не говорила, була у забытті.
Марічка постійно розмовляла з нею — чи чула вона, чи ні. Від власного голосу було не так страшно. Останнього дня вона благала в мами пробачення за все, гладила її тонку, безжиттєву руку, просила не залишати її одну.
Казала, що ось-ось приїде Оленка. При імені сестри мамині повіки здригнулися, але очей вона не відкрила. Можливо, вже була там, у іншому світі, де так довго хотіла опинитися…
Батько був працьовитий, пив мало, знав міру — рідкість для села. Багато жінок, особливо ті, чиї чоловіки спивалися, намагалися його спокусити, запрошували під приводом допомогти. Але батько кохав маму, не зраджував. У селі таке не сховаєш.
Із зарплати завжди приносив їм із сестрою пакетик цукерок. Як же вони раділи цим скромним подарункам…
Помер він рано, точніше, загинув. І мама так і не змирилася з втратою. Марічці тоді лише семеро було, а Оленка вже закінчила дев’ятий клас. Як поїхала до училища — точніше, втекла з дому після трагедії — так і не повернулася.
Незадовго до смерті, коли мама ще могла говорити, вона просила Марічку подзвонити сестрі, щоб та приїхала. Марічка дзвонила, писала, але телефон або не відповідав, або був вимкнений. Останнє повідомлення надіслала, коли мама вже померла, але Оленка так і не відповіла. Марічка брехала мамі, що в сестри хвора донечка, от поправиться — і приїде. Чи вірила мама? Марічка не знала.
Згадала, як рік тому подзвонила сестрі, коли лікарі озвучили страшний діагноз, і попросила приїхати. Оленка сприйняла новину байдуже.
— Вона ж мене вигнала, чи забула? Не приїду, — різко сказала старша сестра.
— Ви одна одну варті. Вона може померти, приїдь, поговорите, простіть… — благала МаріІ тепер, тримаючись за руки, вони вийшли з автобуса, знаючи, що попри всі минулі болі й непорозуміння, вони нарешті знайшли одне одну знову.
