— Мамо, не виходь за нього, — обережно почала Оля після вечері.
— А де ви житимете? — спитала мама, трохи замислившись.
— У нього своя квартира. Батько купив, коли Тарас вступив до університету.
— Ви не поспішаєте? Ще цілий рік до закінчення навчання. А якщо завагітнієш? — Мама вимкнула воду, витерла руки рушником і повернулася до доньки.
— Я розумію, ти виховувала мене сама, боїшся, що я повторю твою помилку, що залишишся зовсім одна… — Оля не могла зрозуміти — мама проти чи ні.
— Ти вже доросла, щоб відповідати за свої вчинки. За мене не бійся. У мене є чоловік.
— Я здогадувалася. А чому ти ніколи не говорила про нього? Не познайомила нас? — з цікавістю спитала Оля.
— Не знаю. — Мама опустила очі. — Боялася, мабуть. Річ у тім, що він молодший за мене. — Вона підняла на доньку погляд.
— Та й що? Зараз це модно. Значить, ти не проти? — Оля підскочила й обняла маму.
Спочатку вона щодня дзвонила мамі, часто заходила ввечері. У Олі залишився ключ, але тепер вона дзвонила у двері. Одного разу їй відчинив гарний молодий чоловік. Облягаюча футболка виразно підкреслювала його рельєфні м’язи.
— Донька прийшла, — сказав він, сяючи білосніжною посмішкою.
— Донька, та не ваша, — похмуро відповіла Оля й увійшла до квартири.
Мама готувала вечерю. Вона виглядала молодшою, одягалася інакше. Раніше ходила вдома у зручних халатах, а тепер стояла коло плити у білих спортивних штанях і рожевій короткій футболці.
— Олексію, нам треба поговорити, — сказала мама, коли чоловік зайшов на кухню.
— Зрозумів. Побалакайте, дівчатка, — він знову посміхнувся, блиснувши темними очима.
— Мамо, він же молодший за тебе років на п’ятнадцять. Ти, звичайно, добре виглядаєш, але різниця все одно помітна, — тихо сказала Оля, коли за Олексієм зачинилася дверь.
— Та й що? Ти ж сама казала, що зараз це модно, — усміхнулася мама.
Оля не впізнавала її. Завжди стримана, тепер вона постійно дурнувато посміхалася. А цей підлітковий стиль…
— Зрозуміло. Тому ти й не знайомила мене з ним? А що буде далі? Тільки не кажи, що збираєшся за нього заміж, — збентежено промовила Оля.
— А якщо навіть так? Тобі не подобається?
Оля вже хотіла щось сказати, але мама її перехопила.
— Ми ще не говорили про це. Але я ніколи такого не відчувала. Наче крила за спиною виросли! Я така щаслива! — Мама провинувато усміхнулася. — А в тебе як? Не сваритеся з Тарасом?
— Не сваримося. Мамо, я піду, а то він, певно, мене вже шукає.
Оля йшла додому розгублена. Вона відчувала себе зайвою в маминій квартирі.
— Що трапилося? — спитав Тарас, коли дівчина повернулася.
— Уяви, мама закохалася, — роздягаючись, сказала Оля.
— Та й що? Вона ще молода. Він занадто старий? Невродливий? Колишній зек? Якщо ні, то не розумію, що тобі не подобається, — знизав плечима Тарас.
Оля подивилася на нього, як на зрадника.
— Олексій майже твій одноліток. І виглядає, як голлівудський актор. З нею все зрозуміло — молодий, красенем. Але він? Він просто нею користується.
— Коханий буває злий… А може, ти йому подобаєшся? Я ревнивий, знаєш? Викличу на дуель, — жартівливо сказав Тарас.
Оля заплющила очі.
— У тебе завжди дурні жарти. Я не заздрю. Просто не розумію, що йому треба від дорослої тітки.
— Може, він справді закохався? Або хоче квартиру віджати, — дурився Тарас.
— Ми не мільйонери. Золото — лише тоненький ланцюжок, сережки та перстень з фіанітом.
— А нерухомість? Вона завжди в ціні, — не вгавав Тарас.
— Але мама казала, що він ще не робив пропозиції. Вони знайомі недовго. Як він отримає квартиру?
— Годі, Олю, це просто слова. Твоя мама розумна жінка, вона розуміє, що робить.
— Ось у чому річ — вона нічого не розуміє! Ти б бачив її дурну посмішку! І цей одяг… Він перетворює її на підлітка, а вона не така!
— Вона для тебе мати, тому ти не бачиш у ній жінки. Давай не будемо заздалегідь панікувати. Хай мама побуде щасливою.
— Але він її кине. І вона страждатиме…
— Тобі сподобалося б, якби мама заборонила нам бути разом? Вона тебе відпустила — і ти не заважай їй.
— Почекаємо, поки він розіб’є їй серце чи вб’є? Легко говорити — це ж не твоя мати!
— Але в мене немає матері. А якби була, я б не ліз у її життя, — різко відповів Тарас.
— Вибач, — Оля зрозуміла, що зайвий раз розкритикувала. А може, він правий?
Більше вони не обговорювали це, але тривога не відступала. Через кілька днів Оля вирішила знову навідатися до мами.
Вона відчинила відразу. Але, здавалося, не раділа.
— Ти не радий мені?
— Ні, що ти. Просто— Просто думала, що це Олексій, — мама куталася у витягнутий светр, ніби мерзла, але в очах вже не було того безглуздого щастя, лише сум і розчарування.
