— Вона тобі сподобається, мамо. Вона просто диво! — радісно промовив Ілля.
— А не набридне жити з дивою? — іронічно запитала Оксана.
Оксана стояла біля плити й прислухалась. Колись, коли був живий чоловік, вона завжди готувала вечерю так, щоб до його повернення все було готове. Чоловік помер вісім років тому. Тепер так само вона чекала з роботи сина.
У двері клацнув замок, і з передпокою долинув голос Іллі:
— Мамо, я вдома.
— Чую, — відповіла Оксана й усміхнулася.
— А що в нас сьогодні? Котлети, смажена картопля? — Ілля обійняв матір і заглянув через її плече, вдихаючи апетитний запах улюбленої картоплі з зеленою цибулею.
Оксана вимкнула газ, накрила кришкою сковороду.
— У тебе гарний настрій? Що трапилося? — за відтінками голосу вона вміла вгадувати синове настроєння.
Ілля відсторонився.
— Мамо, я одружуюся.
— Вже давно час. А чому ж Наталя до нас не заходить? — спитала Оксана й обернулася до сина, вдивляючись у його похмуре обличчя.
— Я одружуюся на Софії.
І Оксана відчула, як по спині пробіг холодок. Син давно став дорослим. Обіймав її, виявляв ніжність лише в моменти особливих зізнань чи радості.
— Ім’я багатообіцяюче. А як же Наталя?
— Наталя виходить заміже у суботу. Не хочу про це говорити, мамо. Давай вечеряти.
— Добре, що весілля Наталі не вплинуло на твій апетит. Мий руки.
Оксана поставила перед сином тарілку з картоплею, сіла навпроти, підперши підборіддя рукою, і дивилася, як він їсть.
— А ця Софія — хто вона?
— Вона гарна дівчина. Ти сама в цьому переконаєшся. Хочу познайомити тебе з нею. У суботу, наприклад? — Ілля перестав їсти й подивився на матір. — Софія тобі сподобається, я впевнений. Вона просто диво! — радісно сказав Ілля.
Щось подібне він говорив і про Наталю. Що та обрала нареченого заможнішого, Оксана дізналася від її матері, з якою вони вчилися в одній школі й дружили, сподіваючись, що їхні діти одружаться. Зустрілися випадково в магазині, і та поділилася з подругою новиною. Вибачилася за вибір дочки.
— Дива багато не буває. А не набридне жити з дивою? — іронічно запитала Оксана.
— Мамо, не смішно.
— А я й не жартую. Розкажи про неї. Що в ній такого дивовижного?
— Чому ти чіпляєшся до слова? — Ілля зам’явся. — Вона вчителька, викладає в школі українську та літературу, правда, лише перший рік. Серйозна, начитана. Мені з нею добре.
— А батьки в неї хто?
— Тато інженер, мама домогосподарка.
— І приїхала вона?.. — Оксана не закінчила фразу, чекаючи, що син продовжить.
— Та яка різниця, звідки приїхала? — обурився Ілля.
— Справді. Значить, вона не місцева. Жити збираєтеся тут?
— Якщо ти проти, ми знімемо квартиру. — Ілля заглянув у матчині очі.
— Ні, зовсім ні. Я лише радий. Що мені самій робити? Чекатиму онуків. Якщо не зживемося, тоді знімете квартиру.
— Софія не хоче поспішати з дітьми, хоче попрацювати, набратися досвіду.
— Софія не хоче, Софія вирішила… — передражнила Оксана. — Гаразд, запрошуй на обід своє диво. — Оксана встала зі столу й поставила порожню тарілку до раковини.
— Ти найкраща мама на світі, — Ілля теж підвівся.
— Сподіваюся, ти не забудеш про це, коли одружишся.
Оксана мила посуд, а сама роздумувала. «Вчителька, отже. Усі вечори проводитиме за перевіркою зошитів, готуватиметься до уроків, а вихідні відІ тільки тепер Оксана зрозуміла, що справжнє диво — це не ідеальна наречена, а щастя, яке люди будують разом, долаючи невідповідності і вчачись розуміти один одного.
