У золотій клітці
Марійка увійшла до квартири й почала тихенько роздягатися, намагаючись не розбудити матір. Ледь стримала стогін, коли знімала нові черевики, які натерли їй ноги.
— Чого так рано? Втекла? Не сподобалося весілля? — У передпокій визирнула мама.
— А ти чого не спиш? Мене сторожиш? — різко відповіла Марійка.
Мати стиснула губи й пішла до своєї кімнати. Марійка відчула укол провини. Мама не спала, чекала на неї, хотіла почути новини, а вона нагрубила. Вона увійшла до кімнати, сіла на диван біля матері й обійняла її.
— Не підлизуйся. Не хочеш — не розповідай. Я потім довідаюся від Олениної матері.
— Мамо, пробач. Я втомилася, ноги натерла. Ресторан розкішний, гостей з півсотні було. Шумно, весело. А Оленка у білій сукні виглядала чарівно. І наречений гарний… — перелічувала вона.
— То чого пішла раніше? — перебила її мама.
— Мамо, там усі такі пишні, надуті, ніби індики. Не прості люди. А мені завтра рано вставати.
— Куди? Завтра ж неділя, — здивувалася мати й уважно подивилася на доньку.
— Тим паче. Розповім вранці. Все, я в душ. — Марійка чмокнула маму в щоку й пішла до своєї кімнати переодятися.
Вона з огидою скинула святечне плаття, яке порівняно з іншими гостями виглядало бідним і скромним. Потім умилася, ретельно терла спину, де торкалися її потні руки товстуна.
Він запросив її на танець, не слухаючи відмов. Не дратися ж було з ним. Тісно притискав до свого великого живота. Вона відчувала на спині його липкі долоні. Підбої черевиків болісно врізалися в шкіру. Ледь витримала до кінця.
А потім він підсів до неї за столик і став підливати вина. Нікому не було до неї діла. Єдина знайома, подруга Олена, була зайнята гостями й своїм новим чоловіком. Лише пару разів Марійка зловила на собі цікавий погляд. Та той чоловік не наважився врятувати її від набридливого парубка.
Вона сказала, що їй потрібно до туалету, й втекла. Біля ресторану взяла таксі й поїхала додому. Ні, такої весілля вона б не хотіла. Усе, як у виставі, де кожен грає свою роль. А вона була лише масою.
Довго не могла заснути. У голові дзвеніла музика, брязкіт келихів, сміх… Згадала того чоловіка. «Краще б він запросив мене на танець, а не цей товстун. І годі про нього думати», — сказала собі Марійка, повернулася на бік і заснула.
Теплий вересень змінився дощовим жовтнем. Олена повернулася з подорожі й запросила Марійку в гості.
Марійці тепер хотілося побачити, як живуть заможні. Та не з порожніми ж руками йти. Після пар вона зайшла до кондитерської й купила улюблені тістечка Оленки. Виходила, коли в дверях зіткнулася з чоловіком. Він відступив, пропускаючи її.
— Це ви? — раптом промовив він.
Марійка підвела очі й впізнала загадкового гостя з весілля. Від несподіванки вона завмерла.
— Виходьте, ми заважаємо, — сміявся він, взяв її за руку й відвів убік.
— Так несподівано втекли, немов Попелюшка. Я навіть не встиг познайомитися. — Він усміхався, демонструючи білі зуби.
— Але я не загубила черевика, — теж усміхнулася Марійка.
— Додому? Підвезу вас.
— Ні, я до подруги, нареченої з того весілля. Ви ж не купували? — здивувалася вона.
— Радий нашій зустрічі більше, ніж усім тістечкам світу, — сказав він, помітивши коробку в її руках. — Ходімо. — Взяв під руку й підвів до свого позашляховика.
Вона ніколи раніше не їздила в таких розкішних авто. Він впевнено керував, не питаючи адреси. Марійка збентежилася.
— Я знаю, де мешкає ваша подруга. Ми з її чоловіком партнери, — пояснив він, помітивши її страх.
Дорогою розповів про себе: його звали Орестом, він у розлученні, має лабрадора…
«Заможний, гарний, успішний. І приємний. Як і мріяла мама», — подумала Марійка.
— Чого так пізно? Я вже турбувалася, — докоряла мати, коли донька повернулася.
— Заїхала до Оленки. Оце так вона тепер живе… — на радість матері, Марійка розповіла про будинок і засмаглу подругу.
— А як дісталася? Адже вона тепер у «Золотому яру».
Так називали заможний котеджний середмістя.
— Підвіз знайомий, — неохоче сказала Марійка, зрозумівши, що дала мамі поживу для розпитувань.
— На весіллі познайомилися? Він з «тих», сподіваюся? Хоча б номер йому дала?
— Так, мамо, сама йому всунула, — зірвалася вона.
— Чого злишся? Чоловік до тебе проявив увагу, а ти й бровою не поведеш.
— Я не бровою, номер дала. Все? Допит закінчено?
— Що з тобою? Чого злишся?
— Набридли твої розпитування. Невже так хочеш мене швидше віддати?
— Не кажи дурниць. Я піклуюся проПройшло кілька років, і Марійка, сидичи на сонячній лавці біля будинку, дивилася, як її чоловік Сашко й син Митько грали у футбол, усміхаючись думці, що справжнє багатство — це вміння бути вільною та щасливою.
