**День прощення**
Останнім автобусом Марійка повернулася з міста в село. Цілий день метушилася — то в лікарню за довідками, то в ритуальне бюро, потім знову в морг — віднесла мішечок з одягом, який мати заздалегідь сама підготувала. Встигла заскочити додому та перевдягнутися в чорну кофту.
Сіла на стілець біля столу, витягла гудучі ноги — сили роздягатися не було. У хаті вистудилося, треба б пічку розтопити. Вранці виїхала, а тепер вже вечір. Дурно дивилася на брудні сліди на підлозі — то від лікаря швидкої, то від чоловіків, що виносили маму, то від сусідів. Лише тепер зрозуміла — увесь час двері стояли розчинені, а жовтень на дворі. Чи можна зараз мити підлогу? На всяк випадок вирішила залишити все як є.
За дверима зачулися кроки. Марійка зірвалася, сподіваючись, що то Настя приїхала, але в кімнату увійшла сусідка.
— Бачила, що ти вже тут. Треба чим допомогти? — запитала тітка Оля, мамина подруга.
— Ні… — знову опустилася на стілець.
— Холодно ж у тебе. Зараз пічку затоплю. — Тітка Оля вийшла і невдовзі повернулася з вязкою дров, заторилася біля печі.
На хвилину Марійці здалося, ніби то мама, ніби смерть їй просто приснилася…
— Ну ось, скоро буде тепло. — У кімнату увійшла не мама, а тітка Оля. — Про поминки не турбуйся. Завтра ж похорони? Потуж до міста поїдеш, а ми тут із Галею все приготуємо. Настка в курсі? Приїде? — спитала вона.
— Телефон не бере, надписала їй. Не знаю. Дуже дякую вам, — ледве чутно прошепотіла Марійка.
— Що вже, не чужі ж. Я з твоєю матір’ю були ближчі за сестер. — В голосі пролунало докірливо, і Марійка підвела на жінку очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Оля і рушила до дверей. Взялася за ручку й зупинилася. — Двері завтра не замикай, гаразд?
Марійка кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гув у трубі — хата ожила. І вже не відчувалося тієї глухої самотності, що засіла тут після маминої смерті. Кажуть, перші дні покійні поруч відчуваються… Марійка навіть озирнулася — але нічого не побачила.
Мати останнім часом важко хворіла. Після батькової смерті вона ніби втратила сенс життя, швидко згасала. Часом Марійці здавалося, що вона навіть хоче покинути цей світ, поспішає до батька. Стала похмурою, мовчазною. Після школи Марійка виїхала до міста, вступила на бухгалтерський.
Кожні вихідні приїздила додому, благо село недалеко. Привозила продукти, допомагала по господарству. Але минулого року мати різко схудла і знесилилася. Марійка відвезла її до лікарні, де почула невтішний діагноз. Мати сприйняла його байдуже, Марійці навіть здалося — із полегшенням.
Коли мати вже ледве піднімалася з ліжка, Марійка взяла відпустку і приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати за свій рахунок. За місяць мати померла. Останні два дні вона не їла, не говорила, була у забытті.
Марійка постійно розмовляла з нею, не важливо, чи чула та її. Від власного голосу було не так страшно. В останній день вона благала маму пробачити їй усе, не залишати її самотньою, гладила худі, холодні руки.
Казала, що от-от приїде Настя. При імені сестри мати ледве здригнулася, але очі не відкрила. Можливо, вже була там — у тому світі, поряд із батьком, куди так прагнула?
Батько був трудящий, пив рідко, знав міру — рідкість для села. Багато жінок, особливо ті, чиї чоловіки спивалися, намагалися його спокусити, кликали «допомогти». Але він любив матір, не зраджував. У селі не сховаєш.
Із зарплати завжди приносив їм із сестрою кульок цукерок. Як же вони раділи тим скромним подарункам.
Помер він рано, точніше — загинув. І мати не змирилася з втратою. Марійці тоді було лише сім, а Настя вже закінчила дев’ятий клас. Після трагедії вона втекла з дому, вступила в училище — і ні разу не поверталася.
Перед смертю, коли мати ще могла говорити, вона просила Марійку подзвонити сестрі, щоб та приїхала. Дзвонила, писала — але телефон або не брав, або був вимкнений. Останній раз надписала, коли мати вмерла, але Настя так і не відповіла. Марійка брехала матері, що в Насті захворіла донька. Як одужає — одразу приїде. Чи вірила мати? Марійка не знала.
Згадала, як рік тому, коли лікарі озвучили діагноз, подзвонила сестрі і попросила приїхати. Настя сприйняла новину байдуже.
— Вона ж мене вигнала, чи забула? Не приїду, — різко відповіла старша сестра.
— Ви обидві варті одне одного. Вона ж помирає, приїдь, поговорите, простіть… — благала Марійка.
— Я не винна в смерті батька. Я ж ще дитиною була! А вона думала, як мені буде важко, коли виганяла мене? — підвищила голос НаІ ось у цю мить двері хатки розчинилися, і в прохолодну темряву кімнати увійшла Настя, ніби сама доля привела її до порогу, щоб сестри нарешті знайшли спокій.
