Остап запізно зрозумів, що стоїть на табуреті з мотузкою в руках, і його наміри можуть бути не так зрозумілі.
Він сидів на ліжку в одних трусах, спустивши ноги на підлогу. Йому знову здалося, що мати кличе його.
— Остапе, сину… Остапе…
Майже щовечора прокидався від її голосу. Розумів, що не могла вона кликати його, адже три тижні тому померла. І все одно сідав, слухав, чекав.
Останні півроку вона не вставала. Остап працював удома, щоб бути поряд. Пробував наймати доглядальницю, але через три дні та втекла, прихопивши всі гроші та мамині золоті прикраси. Більше він не ризикував.
Працюючи за комп’ютером, прислухався, за першим покликом біг до матері. Втомлювався так, що іноді засидав прямо перед монітором. Тієї ночі він також прокинувся від її голосу, кинувся до її кімнати. Але вона вже не дихала. Він заплакав і благав у неї прощення за те, що, окрім горя, відчував і полегшення. Відмучилася. Вільний.
Але ось уже три тижні він жив один, а радості не відчував — лише важку самотність та порожнечу всередині.
Вона була жвавою та молодою духом. Наспівувала, коли прасувала білизну чи прибирала в хаті. Здавалося, завжди буде такою. Остап не міг уявити, що вона буде важко помирати.
Спати вже не хотілося. Він глянув на годинник — пів на сьому. За вікном застигла сіра осіння мряка. Вона якимось дивом просочилася й у кімнату, зтерла до напівтонів усі фарби. Тихо, пусто, похмуро.
Йому здавалося, що він тепер також став сірим, неживим. Остап устав, одягнувся і підійшов до дверей її кімнати. Заходив туди після її смерті лише раз, коли вибирав у шафі сукню. Різко відчинив двері і увійшов. У ніс вдарив знайомий застоялий запах ліків, сечі й змученого хворобою тіла. Намагаючись не дивитися на порожнє зім’яте ліжко, підійшов до вікна, відсунув занавіску і розчинив його навстіж.
У кімнату ворвався свіжий вологе повітря разом із шумом прокидаючогося міста. І якось дивно кімната ожила, кольори стали яскравішими, чіткішими. Остап відчув прилив сил. Він зірвав з ліжка простирадло, намагаючись не вдихати невидимий пил, кинув на підлогу. Туди ж полетів мамин халат, що висів на спинці крісла в очікуванні, що вона встане й одягне його. Набралася велика купа. Остап відніс її до ванної, засунув у пральну машинку.
Повернувся до кімнати з відроОстап глянув на висячу білизну, на випадково знайдену сусідку, і раптом зрозумів, що життя все ще триває — і в ньому є місце для чогось нового.
