Світанок
Після смерті батька Олена з чоловіком вирішили продати хатину в селі. Олена чекала дитину, а гроші потрібні були на більшу хату у місті.
Стояв теплий вересень. Олена дивилась на село — ніби чуже. За рік повиростали високі тини, зникли старі халупи, а на їхньому місці з’явилися нові будинки з яскравими дахами. Лише їхня хатина залишилася такою ж, як завжди.
Олег зупинив «Шкоду» біля ганку. Олена вийшла з авто, потягнулася. Тиша, і від свіжого повітря навіть голова закружилася. Вона відчинила двері й увійшла всередину. Хата здалася їй меншою, ніж вона пам’ятала.
Цілий рік тут ніхто не жив. Після мами батько приїжджав сюди сам. Ділянка велика, але він нічого не садив — ходив у ліс, на рибалку. І минулого року він рвався сюди, хоч уже сильно хворів. Казав, що тут легше дихати, що повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Лише в хаті Олена зрозуміла, як виснажився батько. Він не зміг би жити тут сам. Тож вона умовила його повернутися з ними до міста. Через місяць він зляг, а наприкінці вересня помер.
Вони з Олегом — містяни, не будуть часто сюди їздити. Далеко, та й у відпустку звикли до моря. А без догляду хата швидко занепаде. Вона вже виглядала покинутою. От і вирішили продати, поки ще міцна. Якщо з віком занудить сільська тиша — куплять будинок ближче до міста.
На очах у Олени виступили сльози від навалю споминів. Цю хатину залишили у спадок бабуся з дідусем. Спочатку пішла мати, потім один за одним — бабуся й дідусь, а минулого року — батько.
Олена зупинилася перед портретом молодої дівчини на стіні. Олег заніс сумку з речами, підійшов до неї, обійняв ззаду.
— А я не бачив у тебе такого фото. Скільки тобі тут? — спитав він, розглядаючи знімок.
— Це не я, це мама. Їй, здається, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.
— Ти дуже схожа. Я подумав, що це ти. — Він заглянув їй у вічі. — Давай відро, схожу по воду, а ти вкип’ятиш чай.
Олена всмикнула носом і пішла до кухні. Повернулася з бляшаним відром.
— Воно перевернуте стояло. Але сполосни. Колонка через два будинки, — промовила вона, подаючи відро.
— Та я пам’ятаю. — Олег вийшов із хати, брязкаючи порожнім відром.
Олена повернулася до кухні, ввімкнула електроплитку, та та не розігрілася. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.
Вона оглянулася. Нічого не візьме звідси, хіба що мамине фото. Треба зайти до сусідів — може, хтось візьме речі.
Після чаю Олена зайшла до сусідки. Їхні хати не ділив високий тин.
— Продаватимете? — спитала сусідка, тітка Ганна.
— Так, — кивнула Олена.
— Зайду, подивлюся, хоч і свого добра повно. Сказати іншим?
— Звісно, — підсвітилася Олена.
Вона повернулася додому. Олег вибирав, що спалити — піч все одно треба затопити. В хаті сиро. Він взявся за піч, а Олена вилізла на горище по хисткій драбинці.
— Може, краще я? — спитав чоловік, відриваючись від паперів на столі.
— Ні, я сама.
Колись Олена боялася лізти на горище. Вночі над головою лунали чиїсь кроки. Хтось ходив там. Батько казав, що це кішки блукають або хата скрипить, охолоджуючись після спеки. Але Олена все одно накривалася ковдрою з головою й так засинала.
Сонце пробивалося на горище через маленьке квадратне віконце. Пилинки танцювали в його промені, мов живі.
— І нічого тут нема страшного, — промовила вголос Олена.
Від її голосу тіні в кутках зіпнулися. Вона обережно оминала великі павутиння, що звисало зі стелі, натягнуте між мотузками, на яких бабуся сушила білизну в дощ. Олена відкрила одну з коробок. Там лежали ялинкові іграшки. «Оце так, — здивувалася вона, — бабуся з дідусем ставили ялинку». Вона ніколи не була тут взимку.
В іншій коробці лежали іграшки. Олена їх зовсім не пам’ятала. В куті стояла прялка. Нічого потрібного. Вона підійшла до краю лазу, озирнулася. Погляд зачепився за край книжки чи зошита, що стирчав із-за дошки під самою стріхою.
Вона повернулася, потягнула за край і витягла спільний зошит. Жовті липкі від вологості сторінки. Олена побачила записи з датами. Зрозуміла — щоденник. Мамин щоденник.
Негарно читати чужі щоденники. Мами не було вже стільки років, а її думки, записані на пожелтілих аркушах, залишилися. Але з іншого боку — для чого пишуть щоденники? Щоб колись їх хтось прочитав. Чому ж мама сховала його під самою стріхою?
Олена сіла на перевернуте старе відро й вирішила перегорнути сторінки, глянути краєм ока, про що мріяла мати. Деякі записи були довгі, детальні, але частіОлена закрила щоденник, відчуваючи, як важкість минулого розчиняється у теплі Олегових рук, що обійняли її, немов нагадуючи, що справжнє життя — зараз, і воно належить їм обом.
