**Свидання помилкою**
Оля вийшла з офісної будівлі й глибоко вдихнула повітря, напоєне осінньою свіжістю й ароматом опалого листя. Стояла золота пора — бабине літо. Ночі вже холодні, а вдень ще можна носити легкі сукні та светрики.
Вона йшла, обмірковуючи, що зробити спочатку: забрати Данилка з садка й разом зайти до магазину чи спершу купити продукти, а потім вже за сином? У «Сільпо» завжди продають якісь дрібнички, і Данилко неодмінно починає нудити, випрошуючи чергову іграшку. А грошей напередодні зарплати замало, та й потрібна вона йому всього на п’ять хвилин.
Оля глянула на годинник. Якщо поспішити, встигне закупитися, занести пакети додому, а тоді вже бігти до садка. І вона прискорила крок.
Йшла, не дивлячись по сторонах, вся у своїх думках, складаючи в умі список: сіль обов’язково! Чомусь вона завжди закінчується несподівано. Два дні тому вона спеціально йшла до магазину за нею, а купила все, крім соли. «Морква, молоко, ще масло не забути…» — мов мантру повторювала вона, не помічаючи навколишнього.
— Олю, Гончар! — хтось гукнув її.
Вона проїхала ще кілька кроків і лише тоді зупинилася, зустрівшись поглядом із жінкою.
— Не пізнала? А хто клявся, що ми будемо дружити вічно? — посміхнулася та.
Оля згадала ту дитячу клятву й лише тоді впізнала шкільну подругу Марію Шевченко. Перед нею стояла вже не худорлява чорнява дівчинка, а витончена, стильно одягнена жінка.
Марія перейшла до їхньої школи у другому класі, сіла за парту поруч, і аж до випуску вони були нерозлучні. У восьмому класі пообіцяли одна одній дружити завжди. Але життя розвело їх. Мабуть, ніщо не триває вічно — ані дружба, ані кохання.
— Вигляд у тебе такий стурбований, ніби вдома чекає ціла орда, — промовила Марія, оглядаючи Олину втому, простенький офісний одяг.
Оля теж відчувала, що виглядає на її тлі несміливо.
— У тебе, бачу, все добре, — перевела тему вона, уникаючи зайвих розпитувань.
— Не скаржуся. Друге заміжжя. А от дітей поки нема. А в тебе?
У голосі подруги пролунав сум, і Оля вирішила не розвивати це.
— Не заміжем, але й не сама. У мене є син, — з легкою гордістю сказала вона.
— Школу, мабуть, закінчує? Чи вже до інституту вступив? — зацікавилася Марія.
— Ні, він ще в садок ходить, — усміхнулася Оля.
— Оце так! Ти ж у нас найкраща була, думала, перша за чоловіка вискочиш. У всіх уже діти дорослі, армію відслужили, а в тебе ще малятко. Хоча, ти ж завжди була у навчанні, правильна, на хлопців і не дивилася.
Оля образилася, і Марія це відразу зрозуміла.
— Та годі дутися. Ти ж мене знаєш — завжди стріляю, не подумавши.
— Вибач, мені треба за сином. — Вона зробила крок убік.
— Постривай! — Марія дістала телефон. — Давай номер, подзвонимо, зустрінемось, побалакаємо.
Оля, бажаючи швидше позбутися подруги, називає цифри, прощається й спішить до садка.
Та Марія не тягла з обіцянкою. Вже наступного дня подзвонила й запропонувала зустрітися в кафе суботою.
— Добре, лише дзвоню мамі, чи зможе посидіти з Данилком. Перезвоню, — відповіла Оля, на душі вже шкодуючи.
«Оце мені випало… Прощавай, вихідний. Та й ладно, піду, а то не відчепиться. Але що ми тепер знайдемо спільного? Інші життя, інші інтереси…»
У суботу вони зустрілися у модному кафе. Оля тут ніколи не була, та й взагалі — після народження сина нікуди не виходила. Відчувала себе не в своїй тарілці. Марія це помітила й замовила вина, щоб розслабити її. Вино виявилося м’яким. Вони пили й згадували школу, однокласників. Марія знала про всіх — хто з ким, хто де працює, у кого скільки дітей…
Оля слухала й пила. Коли спогади виснажилися, подруга перевела розмову на неї.
— Слухай, у моєї колеги є син, нашого віку. Недавно жалілася, що він цілими днями за комп’ютером. Програміст. Без шкідливих звичок, добре заробляє. Взагалі, дуже порядний. А мати мріє про онуків. Ти ж розумієш, про що я? Потрібно вас познайомити.
— Не треба мене ні з ким знайомити, — різко поставила келих Оля. — Невже я виглядаю так, ніби готова на будь-що? Навіть на чоловіка, який нікому не потрібен?
— Не поспішай. Ти ж його не бачила, — заспокоююче сказала Марія.
— Якщо він такий хороший, чому досі з мамою? З ним щось не так? — пом’якшилася Оля.
— Був у нього невдалий роман. Знаєш, як кажуть — «один раз обпечешся, другий питимеш з дудки». Боїться помилитися знову. Як і ти, мабуть.
— Це його проблеми. Знайомитися не буду. Зустрічі мають бути природніми, не за розкладом.
— Подумай. У тебе син росте, йому батько потрібен…
— Саме тому — ще одного сина менА через рік вони вже сміялися над цим випадком, стоячи біля вівтаря, де Павло обіцяв бути вірним не тільки Олі, а й маленькому Данилкові, який тепер пишався, що в нього з’явився справжній тато.
