Чи несподіване побачення
Олена вийшла з офісної будівлі й глибоко вдихнула повітря, насичене осінньою свіжістю й ароматом опалого листя. Стояла золота осінь — теплі дні, коли ще можна носити легкі сукні, але ночі вже холонули.
Вона йшла, роздумуючи, що зробити першим: забрати Андрійка з садка й разом зайти до магазину чи спершу купити продукти? У «Рості» завжди повно дріб’язкових іграшок, і син неодмінно випрошуватиме щось. А грошей перед зарплатою обмаль, та й потрібна та іграшка йому лише на п’ять хвилин.
Олена глянула на годинник. Якщо поспішати, встигне закупитися, занести пакети додому, а потім уже бігти за сином. Вона прискорила крок.
Йшла, не озираючись, вся в собі, складаючи в умі список: сіль не забути! Чомусь вона закінчується завжди неочікувано. Останнього разу спеціально йшла за нею, а в результаті купила все, крім самої солі. «Морква, молоко, масло…» — міркувала вона, не помічаючи навколишнього.
— Оленко, Коваленко! — раптом почула вона за спиною.
Олена несвідомо зробила ще кілька кроків, перш ніж зупинитися й обернутися. Перед нею стояла жінка з усмішкою.
— Не впізнала? А хто клявся, що ми будемо дружити вічно? — спитала вона.
Олені спало на думку про шкільну подругу Марію Шевченко. Перед нею була вже не худорлява дівчинка з косами, а стильна й впевнена в собі жінка.
Марія перевелася до їхнього класу у другій школі, і з того часу вони не розлучалися аж до випускного. У восьмому класі дали одна одній обіцянку дружити навіки. Та життя розвело їх. Мабуть, ніщо не вічне в цьому світі — ані дружба, ані кохання.
— Вигляд у тебе такий стурбований, наче дома семеро по лавках чекають, — зауважила Марія, оглядаючи Олену з її втомленим поглядом і простим офісним одягом.
— А в тебе, бачу, усе гаразд, — перевела тему Олена, щоб уникнути зайвих розпитувань.
— Не скаржуся. Друге заміжжя. Дітей поки немає. А в тебе?
У голосі подруги почувся сум, і Олена вирішила не розвивати цю тему.
— Я не заміжня, але й не сама. У мене син, — з гордістю сказала вона.
— Напевно, школу вже закінчує? Чи може, навіть університет? — поцікавилася Марія.
— Ні, він ще в садок ходить, — усміхнулася Олена.
— Оце так! Ти ж у школі була такою гарненькою, я думала, перша вискочиш заміж. У всіх уже діти дорослі, а в тебе малеча. Хоча, звісно, ти завжди була «ботаніком» — на хлопців і не дивилася.
Олена образилася, і Марія відразу зрозуміла свій промах.
— Та годі, ну! Ти ж знаєш мене — завжди бовтаю, не подумавши.
— Вибач, мені треба за сином, — Олена зробила крок убік.
— Постривай! — Марія дістала телефон. — Давай номер, познайомимося знову, поспілкуємося.
Олена, поспіхом продиктувавши цифри, попрощалася й пішла.
Але Марія не збиралася відкладати спілкування. Вже наступного дня вона подзвонила й запропонувала зустріч у кафе у вихідні.
— Добре, тільки спитаю, чи зможе мама посидіти з Андрійком, — відповіла Олена неохоче.
«Оце так причепилася. Ну що ж, зустрінуся, щоб відв’язалася. Ми ж тепер зовсім різні, що нам ділити?»
У суботу вони зустрілися у модному закладі. Олена почувалася не в своїй тарілці — після народження сина вона взагалі нікуди не виходила. Марія це відчула й замовила вина, щоб розслабити подругу. Вино виявилося приємним. Вони згадували школу, однокласників. Марія знала про всіх: хто одружений, хто де працює, у кого скільки дітей…
Олена слухала й пила. Коли спогади скінчилися, Марія перевела розмову на неї.
— Слухай, у моєї колеги є син, років із нас. Інженер, працьовитий, без шкідливих звичок. А мати вже мріє про онуків. Може, познайомишся?
— Не треба мене ні з ким знайомити, — різко поставила келих Олена.
— Якщо він такий хороший, чому досі сам? — пом’якшившись, запитала вона.
— Був у— Був у нього невдалий досвід, — пояснила Марія, — але ти ж варта того, щоб спробувати ще раз.
